"Шукаємо нову мову ще з 2014-го, щоб належним чином описати себе теперішніх"

Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz відбулися 2–4 вересня в Чернівцях. Серед подій були презентації літературних новинок і публічні бесіди з культурними діячами. Цьогоріч через повномасштабну війну в назві заходу вирішили не використовувати слова "фестиваль"

2 вересня, 13:35

У центрі культури "Вернісаж" відкривають виставку "Картини, що стали книжками". Показують живопис, який став ілюстраціями до видань чернівецького видавництва Meridian Czernowitz.

– Експозиція містить твори митців, яких я зарахував би до вищої художньої ліги України, – каже видавець і президент Meridian Czernowitz Святослав Померанцев, 48 років. – Непересічна подія, тому що такий пул авторів у Чернівцях виставляють рідко. Друга фішка – кожна з робіт свого часу стала обличчям книжки. Будь-яка картина, що має історію, стає цікавішою.

 

Представлені роботи Катерини Косьяненко, які вона створювала для поетичної збірки Катерини Калитко "Орден мовчальниць". Це переважно вірші про війну, але ідея візуальних образів полягала у грі між назвою й тілом книжки. Художниця відтворила жінок-мовчальниць у живописі. Це і є сучасний український іконопис. Поетеса присвятила книжку своїй матері, очима якої дивиться з обкладинки головна мовчальниця. Мати Каті в молодому віці якось знайшла поранене зайченя, виходила його й відпустила. Ця душевна історія відтворена на центральній картині.

Інший твір Косьяненко "Воїнство" став обкладинкою збірки віршів Сергія Жадана "Список кораблів". Коли побачив, то пошепки сказав: хто захоче тримати вдома такий біль? Врешті-решт ця картина висить у мене вдома. Мрію, що історію російської агресії в Україні через сто років вивчатимуть не за підручниками, а за книжками Жадана й картинами Косьяненко.

14:40

– Просте велике диво під час війни – справжня книжка на папері, – каже поетеса, 40-річна Катерина Калитко. У залі "Медіа" готелю Central Magnat Cinema представляє збірку "Люди з діє­словами", яку випустило видавництво Meridian Czernowitz. – Є час всотувати інші голоси, а є час говорити власним. У перший місяць повномасштабної російської агресії здавалося, що слова безсилі. Потім прийшло усвідомлення важливого моменту – засвідчення своєї присутності. Як поетеса фіксую людське, нерв і проживання цієї війни. Один із віршів починається словами: "Ніколи уже не буде тихо і темно по тому, як тут ночами горіла Європа".

Здавалося, які можуть бути воєнні вірші – таке рубане, рване, жорстке. А насправді з'явилося багато ритмічного й римованого. Це щось середнє між шаманським замовлянням, характерницьким самонаведенням і ритмізованим маршем.

Є відчуття виймання нової мови просто з повітря. Ми її шукаємо ще з 2014-го, щоб належним чином описати нових себе. Тепер це питання стало критичним, нарівні з виживанням. Самоопис – одне з наших ключових умінь на майбутнє.

Найважливіше під час написання цієї книжки було навіть не висловлювання, а момент початку творення голосу. Задіювання голосового апарата, який був заблокований під час війни. Твір "Катехизис" – це така щоденна українська мантра, спрямована у світ, якому ми дотепер маємо пояснювати, що в нас відбувається. Починається словами: "Нас прийшли вбивати. Нас убивають просто зараз. Нас убиватимуть далі. Нас ніколи не вб'ють".

Пряме говоріння й максимально чесне називання речей своїми іменами – це страшно й незручно. Багато хто мене за це побоюється чи недолюблює. Але не хочу від цього відмовлятися. Чесність поезії лишається однією з її найбільших цінностей.

Найкраще враження з Чернівців – це молодь, яка всілася на вулиці читати вголос "Людей з дієсловами". Затягували все більше людей, врешті й мене. Так ми збірку й дочитали – по віршеві, передаючи книжку одне одному. Сталося найкраще, що може бути з поезією, – раптова магія кола людських голосів.

16:10

– Нічого не приховую й одразу з обкладинки починаю говорити правду. Водночас у назві – трохи кумедна фраза. Хоча тексти у книжці – переважно меланхолійні, ліричні, – каже письменник, 34-річний Андрій Любка. Триває презентація збірки есеїв "Щось зі мною не так". – Це ультракоротка проза: 60 текстів по три-п'ять сторінок максимум. Видання було готове ще восени й не змінювалося. Тут ідеться про приватні радощі життя, про літературу й читання, про цвинтарі та базари як мої улюблені місця в містах, про війну.

Нині не час писати. На початку нової фази війни підготував кілька текстів і гарячково шукав себе в цій новій ситуації: що я можу робити. Було розчарування у словах. Відчув, що все, що ми робили – писали, давали інтерв'ю, переконували, – порожнє й не мало значення. Що треба робити щось не віртуальне, а конкретне, руками. Важливіше потиснути руку й побачити очі співвітчизників, ніж текст у шведській газеті з мільйонним накладом. Показати жителям Донбасу, що вони не забуті й не залишені напризволяще.

Тепер я весь час за кермом. Їжджу ближче до фронту, передаю машини, їжу, воду, особисті речі. Мені як письменнику подобається збирати окрушини людських історій, яких немає в новинах. Без геополітики, заяв чи навіть пересування фронту.

Кайфую від занурення в інше оточення. Будучи літератором, опиняєшся у своїй бульбашці. А реальне життя – багатше й різноманітніше, хоча не обов'язково краще. Це найцікавіший, хоч і трагічний роман.

Одного разу ночували в селі прямо у військових і зранку нам запропонували каву. На столі в покинутій хаті стояла кавомашина, а всередині – еспресо з гіпстерської ужгородської кав'ярні. Люди намагаються бодай якось зачепитися за частину своїх щоденних ритуалів. Ця кава важлива їм для збереження власної гідності, щоб відчувати, що не все втрачено. Це не менш важливо за "Джавеліни".

18:30

– Після 24 лютого в тебе була можливість із кимось не говорити про війну? – запитує в рамках циклу розмов "Діалоги про війну" журналістка, 42-річна Олена Гусейнова, публіциста й перекладача Андрія Бондара, 48 років.

 

– Немає ні секунди, коли не думав би про війну, – відповідає. – Уся комунікація відбувається навколо цієї теми. Живемо у війні, якої ми не вибирали і яку приймаємо як колективний до­свід. Усі залежні від її термінології, емоцій, категорій. Це те, що ламає звичний триб життя.

Нині спостерігаємо те, чого не могли зробити в епоху декомунізації. Нам потрібна докорінна дерусифікація. В умовах війни стала можливою і реальною. Відбувається великий вихід зі світу російських цінностей та впливу. Війна зробила неможливою жодну явну російську політику в Україні. Кожен українець проходить очищення від скверни совєтизму. Це найголовніше, що тепер відбувається з нами. Разом із бойовими діями отримали купу таких здобутків, до яких навіть близько не дійшли свідомістю.

Література не пишеться нині. Десь у травні почав повертатися до своїх перекладів.

Останнє, що я здав, – це "Лорд Джим" класика англійської літератури й нашого земляка з-під Бердичева Джозефа Конрада в рамках проєкту для видавництва "Темпора". Закінчив перед Новим 2022 роком. А тут війна. Був упевнений, що його кілька років ніхто не захоче брати. Та в липні моя редакторка запитала: "А ти там Конрада робиш?"

3 вересня, 12:15

– Два з половиною роки тому вийшов на пенсію, щоб стати справжнім письменником. Щоб, як Гемінґвей, починати ранок із 500 слів, а ввечері випивати свою пляшку, – розповідає письменник і журналіст Ігор Померанцев, 74 роки. – 24 лютого мені сказали, що я потрібен. Тепер починаю ранок з інтерв'ю на американському "Радіо Свобода" у Празі. У передачі "Гуманітарний коридор" найважливіше – мої співрозмовники. Це українські біженці, яких тільки в чеській столиці 100 тисяч, і волонтери. Щодня у студії готуємо воду й щось від сліз. Особливо, коли приходять діти-біженці. Це такі нові мудрі діти, які вже щось розповідають про смерть. Хлопчик з Ірпеня Тимофій каже: "Я думав, що мене можуть убити. Ну значить, така моя доля". Ще психологічно важкі ситуації – це люди, наприклад, із Маріуполя, які втратили всі координати й орієнтири. Питаю, а хто вас обстрілював, а жінка каже: "Та не знаю, мені Маринку треба було врятувати". Це документальна трагедія. Приходиш додому повен чужих сліз.

– Ви думали про синоніми до "біженців" чи свідомо залишилися в межах цього слова? – запитує Олена Гусейнова.

– Це юридичне поняття. Використовую на радіо слово "біженці", й гуманітарні організації в Чехії допомагають набагато більше. Я в цьому сенсі не поет, а людина, яка співчуває співрозмовнику.

Моє "оксамитове біженство" з Радянського Союзу літаком у 1970-х було легке. Цікавить чужий досвід. 1999 року працював воєнним кореспондентом на кордоні Албанії та колишньої Юго­славії, це територія Косова. Сербські вояки гнали косоварів, як худобу. Тисячі людей наближалися до нас колоною і мовчали. А коли переходили кордон, починали вити і плакати – такий перехід від гнітючого мовчання до життя через звук. Я тоді подумав, що Есхіл, Софокл та Евріпід не придумали катарсису, а зафіксували. Він є в нашому житті. Це був акустичний катарсис із косоварськими біженцями. Тоді це був новий досвід для людини, яка працює на радіо. Я підносив мікрофон і записував їхні сльози, ридання, які не потребували перекладу.

16:20

– "Я і Фелікс" розповість про хиткі 1990-ті, які ламали дорослих, з якими ми, підлітки, мусили якось шукати спільні точки дотику. Ті часи травмували нас. З іншого боку, наповнювали. Світова прем'єра відбудеться цієї осені на міжнародному фестивалі, – каже про свій новий фільм режисерка Ірина Цілик, 39 років. – Це екранізація автобіографічного роману Артема Чеха. Він написав про дитинство та стосунки з найближчими людьми. Серед них був особливий чоловік – ветеран афганської війни Фелікс. Алкоголік із посттравматичним синдромом, а водночас харизматичний і не схожий ні на кого. Став і вчителем, і другом.

Створення стрічки було особливим досвідом. Ми ніби зайшли на територію дитинства мого чоловіка й усі разом грались у цю реальність. Долучили й інших близьких до проєкту. Головного героя зіграв наш із Чехом спільний син Андрій. А Фелікса втілив Юрій Іздрик, що сам є непересічною особистістю.

Цікавий момент у тому, що фільм і роман нібито не про війну, але насправді великою мірою про це. Тому що говорить про поламаних війною людей. Про тих, хто повертається і шукає способи, як співіснувати з цією мирною реальністю та людьми, які в тилу по-іншому травмовані. Ці пошуки спільних точок дотику – щось болісне. Це колективна травма, яка нам сьогоднішнім близька також.

Ветеранам складно. Нам теж, бо не знаємо, як їм допомогти. Спостерігаю це всі останні роки, бо в моєму оточенні тепер багато військових. Зблизька майбутні масштаби цієї катастрофи видаються ще страшнішими.

– Ти готова була би зняти фільм про війну після 24 лютого? – запитує журналістка Ірина Славінська, 34 роки.

– По гарячих слідах ні, особливо якщо це ігрові проєкти. Відмовилася від пропозиції робити стрічку про Бучу і знаю, багато хто з режисерів зробив так само. Але не всі. Нині в Україну заходить купа пропозицій від міжнародних продакшенів. Часом це нагадує полювання на історії й сюжети, мистецтво на крові. Я не уявляю собі, як тепер фільмувати на тих же вулицях Бучі, коли все це настільки свіже, без навіть мінімальної дистанції.

4 вересня, 19:00

– Нарешті в мене є книжка, яку можна переказати. Не можу втриматися від цієї спокуси, – каже письменниця Ірена Карпа, 41 рік. Презентує роман "Тільки нікому про це не кажи", що вийшов у київському видавництві "Книголав". – Дія відбувається в напівпорожньому ковідному Парижі й базується на реальних історіях жінок, які ними ділилися мені в інтерв'ю. Прототипами головної героїні стали одразу три українки.

За сюжетом, колишня киянка Марго намагається звести кінці з кінцями у французькій столиці. Закохана в українського поліцейського, якого безуспішно хоче переманити до себе. Водночас має сексзалежність. Вирішує цього позбутися і звертається до психолога. Паралельно в Україні відбувається серія вбивств ґвалтівників і педофілів – хтось вчиняє самосуд над непокараними злочинцями. Слідчим у справі стає коханий героїні.

Намагаюся втримати баланс між легкими і складними моментами. Весела й часом страшна книжка. Порушую теми, які тригеритимуть суспільство. Це психологічний трилер про те, що зазвичай замовчують, намагаються забути й бояться виносити на люди: домашнє насильство, зґвалтування, булінг. У назві – фраза, яку найчастіше чують жертви насилля. Маю надію, що книжка стане у пригоді тим, хто пройшов через це. Допоможе не почуватися самотніми.

У творі йдеться про мирний час, але це схоже на те, що мені розповідають правозахисниці, які спілкуються із жерт­вами воєнних злочинів. Часто звучить те саме "тільки нікому про це не кажи". Жінки нині відповідають: "Не хочемо про це говорити". Домовилися між собою, що забудуть про цей досвід. Але те, що пройшли українці в окупації й що тепер виявляємо, – про це треба говорити.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×