З такою музикою, як пісня "Плакала" гурту KAZKA, Україна має майбутнє

Кажуть, гітара усе пробачає. Не ту ноту узяв, але гарний жест рукою – і круто виглядаєш. Насправді це не так. На ладу одна нота в чотирьох-п'яти позиціях. І як до неї підійти? По грифу рука рухається і горизонтально, і вертикально. Мозок починає думати інакше, коли починаєш опановувати цей інструмент.

Музика – це міст між нашою свідомістю і природою.

Коли почався Майдан – постійно хотілося плакати. Не знаю жодного українця в Америці, який не почувався б так само. На запрошення Руслани Лижичко приїхав у Київ. І мені стало легше. Бо в Беверлі Хілз усім тілом відчував, як рубають моє коріння.

В Америці стаєш прагматичним. Водночас не полишають спогади про рідні місця. У Каліфорнії, де живу, – завжди сонце. Дощ може раз на рік у лютому піти. Композиція October, яка дала назву гастрольному туру, – про українську осінь.

Класичні композитори – Бетховен, Бах – теж виконували свої твори наживо. Тоді відчувається кожен подих музиканта, настрій, вплив аудиторії. Хочу відійти від сучасного шоу-бізнесу, де зі сцени в зал іде однобічний тиск ідеї.

 

Брав уроки у видатних музикантів, але ніякий наставник не навчить грати блюз. Це неможливо. Блюз – ваше відчуття, що з'являється блискавичніше за швидкість світла в момент, коли визначаєтесь, як правильно передати ноту. Це має бути ваша особиста історія, яку розповідаєте.

1997-го, після коледжу, залишився в Нью-Йорку без грошей. Спав у парку на лавці, подружився з безхатченками. Добре, що був червень. Харчувався недоїдками або підбирав м'ясо, яке хтось виносив для вуличних псів і котів. Але ця ситуація пішла мені на користь. Я позбувся ілюзій. Зрозумів: треба бути важливим для суспільства. Не щоб задовольняти чиїсь забаганки, а показати, що можу дати музику. Цей шлях до себе – найскладніший. Внутрішній голос завжди говорить тихо, і ми часто його ігноруємо. Сприймаємо лише галас довкола. Через шість місяців працював у студії. Уперше за рік у Нью-Йорку взяв до рук гітару. Почав грати і не міг повірити своїм вухам. Звідкись прийшов ритм, фрази. Інструмент наче розповідав історію. Заплакав. А коли ще й запропонували звукозаписуючий контракт – взагалі в істерику впав.

В мелодіях Шопена, як ні в кого, відчуваєте людину, яка пройшла важкий шлях і передає ці відчуття. Це мало кому дано. А зіграти чітко, як Бах, може будь-хто. Хоча він – мій найулюбленіший композитор.

В Україні усе на початкових стадіях: демократія, усвідомлення свого місця у світі, повага – до себе й до інших. У кожного є брат, кум, сват. Немає конкуренції. А без цього не буде якісного продукту. Тут досі переважає радянський менталітет. Найдорожче у США – репутація, а в Україні валюта – це успіх. І немає значення, яким шляхом ти до нього йшов.

Головна емоція в Україні – довкола все погано. Тому треба робити таке шоу, що навіть у Лас-Вегасі не бачили. По Києву висять афіші Олі Полякової, Олега Винника. Яскравість цих артистів нагадує спроби пофарбувати будинок, що гниє. Українцям треба пройти мій шлях. Не в тому сенсі, щоб усім переїхати в Нью-Йорк і побомжувати. А спробувати зрозуміти: хто вони і що можуть дати іншим.

Коли в Америці мені бракує грошей, думаю: що б таке вигадати, аби пораділи інші. Бо коли даєш – назад більше вертається, і у фінансовому плані також.

Українці хочуть бути європейцями. Виїжджаючи за кордон, вимушені ними бути. А вдома – погані дороги, в під'їздах брудно.

Друзі в Америці – українці, які давно звідси виїхали, – казали: "Навіщо їдеш у Київ, Львів, Сіверськодонецьк, Черкаси? Там нікому не потрібна твоя музика". А я для того і їду, щоб показати: не все те золото, що блищить. Це – моя місія. Побував у брата в Москві. Там стільки радянського, що навіть неприємно дихати.

Учора показали гурт KAZKA, які з піснею "Плакала" набрали понад 100 мільйонів переглядів в інтернеті. Дуже сподобалися. З такою музикою Україна має майбутнє.

12 годин на добу труїв щурів

– Після Берклі отримав пропозицію стати продюсером у Німеччині, але зі старим радянським паспортом не міг виїхати із США, – згадує Влад Дебрянський. – Рік був нелегалом. Ночував на лавці в парку нью-йоркського богемного району Іст-Віладж. Підробляв прибиральником. По 12 годин на добу мав труїти щурів у підвалах. Продовжував розсилати резюме музиканта по Нью-Йорку. Телефону не було. Вписав номер сусіднього копі-центру, з працівниками якого встиг потоваришувати. Якось до мене у парк під'їхав лімузин і вийшли двоє афроамериканців у костюмах. Провели до машини й дали послухати мою касету, щоб переконатися, що я – це я. Запис колись допомогли зробити німці. Потім поїхали в офіс джазового лейблу Orpheus Records підписати угоду. Знайшли адвоката, який допоміг легалізуватися.

Листи в імміграційну службу США написали Лайза Міннеллі та Пітер Ярроу.

×