40 років виповнилося цьогоріч гурту "Древо" – першому в Україні фольклорному ансамблю. Займається виконавською реконструкцією автентичних музичних традицій. Виник з ініціативи студентів Київської консерваторії. Учасники колективу – фольклористи, етномузикологи й музиканти. Формують репертуар із матеріалів етнографічних експедицій
– У другій половині 1970-х серед містян побутувала думка, що найвищий рівень художності фольклору – це народний хор. Мірилом був колектив імені Григорія Верьовки. Чомусь цей напрям для мене був чужий, – розповідає засновник "Древа", музикознавець Євген Єфремов, 69 років.
– В училищі курс "Народна музична творчість" читав освічений дідочок зі Львова. Народні пісні награвав і показував у нотах. Живого враження від справжнього традиційного співу в нас не було.
Наприкінці першого курсу консерваторії з викладачем Володимиром Матвієнком ми почали ходити в експедиції в село Княжичі Броварського району на Київщині. Там я почув справжні народні пісні.
У цьому співі не було звичних законів музики, закономірностей і правил. Але це звучало гармонійно. Деякі з тих бабусь були неписьменні. Зрозуміло, й нот не знали. Але вони, як полотно, ткали голосом щось поліфонічне. Від нас цей живий шар культури фактично відгороджували. Замість того давали якісь сурогати. Тому й хор Верьовки я сприймав як щось примітивно неправдиве.
Після того щороку їздив в експедиції. Привезені матеріали переклав на ноти. Вслуховувався, муркотів до себе. Коли працюю над піснею години дві, вона потім сниться. І не заспівати її вже не можу. Так почав переймати манеру виконання бабусь. Кілька дівчат зацікавилися: "Як це в тебе виходить? Нас навчиш?" 1979-го почався наш гурт.
Першою купкою з шести людей збиралися співати, де тільки могли. Вчилися від азів – це інший спосіб звуковидобування.
У чому він полягає?
– Як і в академічному співі, стовп повітря проходить крізь голосові зв'язки. Той самий фізіологічний спосіб дихання. У професійних співаків, особливо чоловіків, усе перебільшено. Кругла манера, звук об'ємний, очищений, правильний. Чітко cпіває "о", "а" чи "е". А от з вигляду народних співаків важко зрозуміти, який звук виконують. Буває, бабуся розмовляє і раптом починає співати. Поведінка її голосового апарату не змінюється.
Століттями в народі передавали інформацію голосом, не підсилюючи його гучномовцями. Люди на відстанях спілкувалися гучно. Обрядовий спів, як правило, вуличний, а значить – потужний. Тим більше, давні обряди були адресовані язичницьким божествам, силам природи, що живуть десь за обрієм. До них треба докричатися. Виробилася така манера співу з концентрованим звуком. Щоб догукатися до дощу чи сонця, треба піднімати голос. Низько прокричати неможливо. У високих тонах людина під час співу виділяє обертони (вібрація звуку, його коливання. – Країна), здатні долати великі відстані. Це те, чого немає в академічному співі. Стосується особливо жінок. Усі гукальні пісні, заклики весни, весільних божеств, які опікувалися родом, були жіночим потужним співом. Голосним, високим, зі спеціальними вигуками. Чоловіки тільки в зимових обрядах брали участь.
У народному академічному хорі все виважено. Співають по нотах під керівництвом диригента. А у фольклорному кожен має індивідуальність, не причесаний під загальну гребінку тембр. Може змінювати мелодію, варіювати в традиціях регіону. Фольклорний спів – це живий поліфонічний організм.
Володимир Матвієнко дивився на наші перші досвіди співу й казав: "Ви – наче секта, вводите одне одного в транс".
Зараз по селах ще співають?
– Хіба що старі люди. Стиль, який я застав в експедиціях 1980–1990 років, майже вичерпався. Його носії відійшли. А молодші закультивовані клубною стилістикою. Навіть коли співають старі пісні, у них з'являється цей верьовкінський тембр.
"Древо" тривалий час зосереджувалося на традиції Київського Полісся і Полтавщини. Чим особливий спів у цих регіонах?
– Моїм керівником в аспірантурі був Ігор Мацієвський. Він створив експериментальний фольклорний ансамбль. У репертуарі не обмежувалися Україною. Співали й грали грузинський фольклор, литовський, російський. Він казав, головне – взяти контрастні стилі. Тоді можна переключати манеру виконання. Я вирішив спробувати. Виявилося, фольклор полтавського села Крячківка Пирятинського району і пісні Полісся досить контрастні за способом звуковидобування. Ми з'єднали ці два стилі.
Для Полісся характерна гучна заклична манера інтонування. Там багато збереглося обрядових пісень язичницьких часів. Співаки прикрашають мелодію дрібним орнаментом. Це створює фактуру, наче мереживо. На Полтавщині такої ажурності немає. Як і такого зичного звуку, тонкого високого голосу. Але є більша округлість звуку. На Поліссі вони насичені високими обертонами, а на Полтавщині – низькими. На Поліссі побутує одноголосся або двоголосся. Полтавщина – це осередок насиченого й яскравого багатоголосся.
Різняться й обряди. Русальний зберігся тільки на півночі Київської області й Чернігівщині. На інших теренах України знають, хто такі русалки, бояться їх, але обряду вже немає. Пов'язаний із культом предків. Русалками вважали людей, які народилися чи померли під час Троїцького тижня – Зелених свят. Вони виходять з-під землі й живуть серед людей. Іноді роблять шкоду – лоскочуть, топлять. Їх шанували й задобрювали. Не раз чув: "У мене бабка русалка, бо померла на Троїцькому тижні. А внучка стане русалкою, бо народилася".
На ювілейному концерті 14 грудня в Національній філармонії представили і Прикарпаття, і Поділля, і Берестейщину.
– Географію поїздок розширювали поступово. Вже коли працював у консерваторії, почали відвідувати Східне Поділля. Це західні райони Черкащини – Уманський, Жашківський. Там виявили своєрідну обрядову традицію Купала. Записали багато хороводних пісень, що виконують на Великдень.
На Берестейщину була одна з моїх перших експедицій у кінці першого курсу. Вважав, у Брестській області почую білоруську мову. Ходимо по селах, а довкола тільки українська. Лише раз на базарі у Бресті білоруською розмовляла баба, яка приїхала продавати гриби із села на кордоні з Гродненщиною.
Берестейщина – етнічно українська територія. Один дід розповів, як після приєднання Поліського воєводства до БРСР 1939-го їм роздавали нові паспорти. Згадує: "Дивлюся, пишуть, що я білорус. А я ж українець. Кажу їм: "Хлопці, ви ошиблися". Затягли мене в підвал, били так, що я потім дві доби валявся у крові. І примовляли: "Будеш знати, який ти українець".
Прикарпаття в нас тільки в інструментальному варіанті. Гуцульщина – не наш стиль.
Як 40 років тому аудиторія сприймала автентичний народний спів?
– Як щось екзотичне, але цікаве. На перші виступи на Андріївському узвозі не мали в що вдітися. У гуртожитку хору Верьовки випросив сценічні костюми. Пізніше знаходили справжній народний одяг. Але все стареньке, вицвіле. Пам'ятаю, виходимо на сцену через зал, а хтось із глядачів каже: "Ну и охламоны".
Перший наш виступ був місяці через три після початку репетицій. Співали в Рєпіно під Ленінградом перед ученими, фольклористами. Відчули ділову й кваліфіковану увагу. В Росії фольклорних гуртів багато, з десяток звуться "Древо".
Пам'ятаю перший наш виїзд за кордон 1989 року.
Ми з комсомольською делегацією їхали в Бельгію виступати на Фестиваль комуністичної молоді. Були групи виконавців із Вірменії, Росії, Білорусі, переважно самодіяльно-сувенірного зразка.
Фестиваль був по містечках Бельгії. Помітив, що за нами їздить та сама публіка. Академічні колективи виконували репертуар, наче ту саму платівку крутили. А ми весь час щось змінювали. Один слухач-іноземець зізнався: "Коли ми вас почули, перше враження – шок. Бозна-що, а не мистецтво. Якісь печерні звуки, на музику не схожі. Розповіли друзям і поїхали трьома машинами за вами в інше місто. Щоразу нове в співі відкриваємо". Людям незашореним, здатним дивуватися, це було цікаво.
2017-го їхав в експедицію в Ріпкинський район Чернігівської області. Перед тим знайшов усі записи, що ми робили там 40 років тому. Виписав імена селян, які нам співали. Більшості вже не могло бути в живих. Але сподівався когось знайти. Хотів повернути людям те, що ми записали. Хай би це зберігалося в клубах, у місцевому управлінні культури. Щоб якось жило. Хай розмножують, роздають, самодіяльність пісні виконує. Але нікого це не зацікавило. Зустрів у селі рідню тої баби, яка нам колись співала. Кажу їй: "Ми записували спів вашої сестри 1978-го. Ось диск. Послухаєте, онукам передасте". – "Та ні, не треба. Не хочу розстраюваться".
У вас є послідовники. Подобається їхня творчість чи хотіли б покритикувати?
– Критикувати можна й нас. Я знаю, чого "Древу" не вистачає. Не навчилися, і я вже не навчуся. Наприклад, "Божичі" танцюють, мають інструментальний супровід. Рухливі, уміють подати себе, а ми несценічні. Виходимо й просто співаємо. Кажу солістові: "Хоч зміни вираз обличчя". – "А чого це дід вийде на сцену й буде улибатися?"
3 
1
Коментарі