Ексклюзиви
Вівторок, 24 квітня 2018 10:31

Ми не конкуренти Німеччині чи Японії в хімічній, у машинобудівній галузях. А в мистецтві – так

В Україні театр вийшов на пік популярності

Чим обумовлена популярність театру?

– Припинили їздити дешеві антрепризи. Раніше наш глядач вважав, що гастролі з Росії – класно, а свої – це щось не дуже. Зараз подорослішав. Усі зрозуміли: є дуже хороші молоді режисери, актори, вокалісти. Подивилися свої постановки, порівняли і сказали: "Вау".

Друге: український театр експериментує. Став краще технічно оснащений.

Часто глядач замість театру обирає гумористичні шоу. Хоча колись оперета зароджувалася як соціальний жанр.

– Засновник жанру оперети у Франції Жак Оффенбах справді писав на злобу дня іронічні твори. За СРСР люди без смаку оперету прибіднили, опустили до порожнього виду мистецтва. Хто б зараз подивився радянські опереточні арії в YouTube, ніколи не прийшов би в театр.

Оперета давно вийшла за рамки жанру. Я взагалі хотів би перейменувати її в просто Музич­ний театр. Але, оскільки наш театр єдиний у державі має назву оперети, ми її не змінювали. Ставимо оперету, оперу-буф (поєднує в собі музику, танець, спів. – Країна), мюзикли, музично-драматичні й навіть драматичні вистави. Наприклад, недавно з'явилась експериментальна музично-драматична постановка "Марусі Чурай" Ліни Костенко. Зробили оперету з Олегом Скрипкою "Зачаровані весною". Граємо його пісні, світову музику.

Робимо багато шоу. У нас звучить музика, якої ніколи раніше на території України наживо не було, а тим більше – під симфонічний оркестр. Сучасні світові поп-хіти аранжували самі, без нотного матеріалу, партитур.

  Богдан СТРУТИНСЬКИЙ, 47 років, театральний режисер. Народився 19 липня 1970-го в селі Старий Лисець Тисменицького району Івано-Франківської області. Батьки працювали в колгоспі. Мати – знана художниця-вишивальниця. Закінчив Калуське училище культури, Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Вчився у майстерні Леся Танюка. Стажувався у Центрі Єжи Гротовського у польському Вроцлаві та Москві. З 1998 року викладає акторську майстерність і режисуру драми у столичному театральному університеті. 2003-го став художнім керівником, а 2004 року – директором Київського національного академічного театру оперети. Позаторік очолив Національну спілку театральних діячів. Працює над постановкою ”Скрипаля на даху” за Шолом-Алейхемом (справжнє ім’я Соломон Рабинович. – Країна). Багато читає літератури з менеджменту. Любить кінний спорт, картинг. Одружений, має 18-річну доньку Катерину
Богдан СТРУТИНСЬКИЙ, 47 років, театральний режисер. Народився 19 липня 1970-го в селі Старий Лисець Тисменицького району Івано-Франківської області. Батьки працювали в колгоспі. Мати – знана художниця-вишивальниця. Закінчив Калуське училище культури, Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Вчився у майстерні Леся Танюка. Стажувався у Центрі Єжи Гротовського у польському Вроцлаві та Москві. З 1998 року викладає акторську майстерність і режисуру драми у столичному театральному університеті. 2003-го став художнім керівником, а 2004 року – директором Київського національного академічного театру оперети. Позаторік очолив Національну спілку театральних діячів. Працює над постановкою ”Скрипаля на даху” за Шолом-Алейхемом (справжнє ім’я Соломон Рабинович. – Країна). Багато читає літератури з менеджменту. Любить кінний спорт, картинг. Одружений, має 18-річну доньку Катерину

Ви казали, що треба повертати традиції, коли прийшли на посаду керівника театру. Що мали на увазі?

– У приміщенні Київської оперети на початку ХХ століття був Троїцький народний дім. Тут діяв перший український національний театр Миколи Садовського й Марії Заньковецької. Ми всі свої вистави переклали українською. Відновили засновану Садовським традицію відкриття сезону 15 вересня.

Створили мюзикл Welcome to Ukraine на музику вітчизняних композиторів. Лібрето: хлопець в інтернеті знайомиться з француженкою, запрошує її в Україну. Відкриває їй нашу країну – через ритуали, свята, традиції.

Український театр – музично-драматичний у своїй основі. Наші актори мають добре грати драматичні ролі й уміти співати. У цьому і є повернення до джерел.

Ми не пішли б сьогодні в стилістику бродвейського театру, бо це вимагає серйозного технічного оснащення. У нас його поки що немає. У наших звуковиків – мікшерний пульт, як у Леді Гаги. Така апаратура є рідкістю в Європі. Наші декорації – якісні. Але машинерія (ліфти, рухомі декорації, інші технічні засоби, що дають змогу урізноманітнити постановочні рішення. – Країна) театру залишає бажати кращого.

Чи є в Україні театри європейського рівня?

– Якщо відкриєте програмку якогось музичного театру в Європі, скоріше за все, знайдете імена українських вокалістів. Наші артисти теж створюють так званий європейський театр. Головним художником у нас працює Олександр Білозуб, який активно ставить і в Будапештській опері. Але технічно наші театральні приміщення оснащені гірше, ніж у Європі.

Щойно повернувся з польського Плоцька. Там зрівняли із землею театр, який стояв із 1812 року. На його місці звели будівлю з широкими коридорами, зручними гримерками, великими репетиційними залами, складами для декорацій. Може, кілька театрів в Україні можуть похвалитися такими ж умовами. Наприклад, нова будівля Театру на Подолі.

Багато наших артистів шукають реалізації за кордоном?

– У столичній естрадно-цирковій академії після третього курсу вже ніхто в Україні не працює. Їм легше, на відміну від драматичних акторів, бо не потрібно знати мову. Вокалісти й танцівники теж затребувані.

Торік на міжнародну конференцію "Опера Європи" до Києва приїхали 166 керівників оперних і музичних театрів світу. Був конкурс. Перемогли двоє молодих людей, які щойно влаштувалися в столичну оперету. Їх забрали у Варшаву. Мали в нашому театрі безплатних тренерів, концертмейстерів, оркестрантів. Наш бас емігрував у Німеччину, баритони – в Китай. Вважаю, має бути закон, за яким артист повинен хоча б три-п'ять років відпрацювати на батьківщині. Якщо польський актор їде за кордон, платить 10 відсотків від заробленого своєму театру.

Вам зароблених грошей вистачає на розвиток театру, а не тільки на зарплати?

– Маємо аншлаги, хоча квитки в нас недешеві. Тільки в лютому було чотири прем'єри. Практично все йде на утримання театру, ремонт, декорації. А розвиток вбачаю в новітніх технологіях. Коштів для цього дуже мало.

Театр – це підприємство. На виставу є два, а інколи три склади акторів. На кожен треба пошити костюми. Може бути одна спідниця, але ліфів усе одно два, бо це – гігієна. А тепер уявіть: театру треба 300 костюмів, і то ж не прості коктейльні сукні. В "Циганському бароні" на одну спідницю використовували 14 метрів шовку.

У скільки обходиться одна вистава?

– Були й такі, що доходили до двох із половиною мільйонів гривень. Наприклад, тільки на костюми у виставі "Маріца" пішло понад мільйон. А є вистави, які можна за 50 тисяч зробити.

Чим зацікавлюєте спонсорів?

– По-різному. Ми співпрацювали з французьким банком Credit Agricole. Ставили французького композитора Жака Оффенбаха. Мережа будівельних магазинів "Епіцентр" профінансувала "Звуки музики" Річарда Роджерса. Допомогли отримати ліцензію з Англії. Тема мюзиклу актуальна: анексія Німеччиною Австрії напередодні Другої світової. Порівнюємо у виставі Гітлера з Путіним.

Переконуємо підприємців, що вони мають допомагати мистецтву. Але зараз це дуже складно, бо кожен нарікає на війну, на економічний застій. Мовляв, вибачте, самі ледве виживаємо. На жаль, у нас мало соціально відповідального бізнесу, який розумів би необхідність класичного мистецтва.

Кажете, що глядач може знайти в театрі ідеологію. Про що йдеться?

– Українські вистави в контексті позитивного розголосу про Україну – це теж ідеологія. Доки влада цього не зрозуміє, програватимемо в гібридній війні. Було б добре, якби держава фінансувала зарубіжні гастролі наших театрів. На сьогодні ми не конкуренти Німеччині чи Японії в хімічній, у машинобудівній галузях. А в мистецтві – так. При згадці про Україну першою асоціацією були б не Чорнобиль, війна, погана економіка, а театр. Ми могли б навіть диктувати моду.

Театр не може бути безхребетний. Він обговорює актуальні теми, впливає на людей, формує особистість. Ще Бісмарк сказав: "Хто не будує школи, будуватиме тюрми".

Влада не звертає уваги на театр?

– Під час півгодинної промови на цьогорічній церемонії вручення Шевченківської премії президент жодного слова не сказав про театр.

Бачив дослідження японців – з аналізом розвитку європейських країн. Ті, хто робить акцент на класичне мистецтво, економічно більш розвинуті. Там, де ефір заповнений переважно попсою, – відсталіші.

Японці почали прищеплювати людям інтерес до класичної музики. В регіонах, де з'явилися симфонічні оркестри, бізнес став працювати краще. Зрозуміли, що через популяризацію класичного мистецтва можна отримати націю високих смаків.

Китай щороку надсилає величезний десант абітурієнтів у різні консерваторії світу.

А в нас, на жаль, процвітає маскультура. Всі прагнуть отримати швидкий прибуток. Післязавтра матимемо генерацію, в очах якої будуть тільки сосиски.

Українське громадянське суспільство пішло вперед, мистецтво рвонуло туди ж, а чинов­ники лишилися на рівні розподілу бюджетів. Їхня мета – поставити театри в залежність від себе.

Побутує думка, що людина від культури не може бути хорошим менеджером.

– До мого приходу в Театрі оперети було мінусове сальдо. Почали збільшувати надходження. Бувало, перевиконували план. Стас Жирков зробив напівзабутий киянами театр "Золоті ворота" успішним. У Молодому театрі Андрій Білоус показав за 10 років дуже хороший результат. Ось вам і поєднання митця й хорошого менеджера. Це європейська модель, коли одна людина відповідає за процес у цілому. Комусь це вдається, комусь – ні. Я природно це поєдную: організовую і репетиційний, і виробничий процес.

Ми створили арт-фойє. На другому поверсі щомісяця художники виставляють картини. Вважаю, що театр – це соціально-культурний інститут. Це не те, що людина випила каву, подивилася виставу – і все. Маємо зачепити глядача ще чимось. Моя модель: естетика породжує етику. Музеї й театри мають бути якнайкращі, тому що працюють у публічній сфері. Вони формують особистість.

Зараз ви читаєте новину «Ми не конкуренти Німеччині чи Японії в хімічній, у машинобудівній галузях. А в мистецтві – так». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 7068
Голосування Чому я не голосуватиму за Петра Порошенка на президентських виборах у 2019 році?
  • Він не виправдав моїх очікувань
  • Я за нього й на попередніх виборах не голосував
  • Є достойніші кандидати
  • У нього є можливість переконати мене у протилежному
  • Україні треба президент нової якості
  • Голосуватиму за Порошенка
  • Ще не визначився з кандидатом
Переглянути
Погода