"Маємо вижити, щоб свідчити й не дати забути про злочини Росії"

Ключовими темами 29-го BookForum стали: жінки та війна, гроші й культура, воєнні злочини й пам'ять. Міжнародний літературний фестиваль відбувся 6–9 жовтня у Львові. Усі події Форуму проводили в підземній конференцзалі Центру Шептицького при Українському католицькому університеті

Четвер, 6 жовтня

– 24 лютого Україна прокидається від вибухів, дзвінків і повідомлень. Почалося, – читає письменник, 34-річний Олександр Михед, свій есей "Мова війни" на відкритті BookForum.

– Ми з дружиною Оленою четвертий рік живемо в містечку Гостомель на Київщині. Поблизу, в Бучі, менш як рік у новому помешканні живуть мої батьки. Із самого ранку над нами літають російські гвинтокрили й винищувачі. Від обстрілів Гостомельського аеропорту в повітрі стоїть запах пороху й диму.

 

Увечері 24 лютого нам з Оленою вдається евакуюватися з Гостомеля до рідного міста моєї мами – Чернівців. Ті, хто їхали тієї ночі майже повністю паралізованими дорогами моєї країни, добре пам'ятають, яка кривава була повня. Ніколи до того і, сподіваюся, ніколи знову я не побачу такого місяця, що наче кровожерно прихилився до землі і його обличчя заляпало кров'ю.

Слова підводять мене, і я не можу дібрати правильних формулювань, якими можу переконати батьків виїхати з Бучі. Вони проведуть під російською окупацією майже три тижні.

На п'ятий день вторгнення я засинаю у промерзлому спортивному залі побіля сотні чоловіків, які за покликом душі вступили до лав Збройних сил. Ніколи не тримавши зброї до цього, не проходивши служби, я маю лише одне бажання – навчатись і бути корисним для моєї країни. Бо під обстрілами російських ракет всі мої попередні досвіди здаються мені зайвими й непотрібними.

За тиждень після вторгнення на наш будинок упаде снаряд окупантів, що остаточно поховає наше з Оленою минуле. Та найстрашніше, що під тими обстрілами на території нашого комплексу в Гостомелі протягом усієї окупації лишатимуться десятки неймовірних сусідів, які щодня боротимуться за своє життя і життя тих, хто біля них.

Що таке книжкова індустрія під час повномасштабного вторгнення? Гинуть письменники, перекладачі, видавці. Снаряди окупантів нищать склади видавництв. Горять бібліотеки. Росіяни спалюють українські книжки. Частину нішевих видавництв, що їх заснували ветерани АТО, закривають, адже співробітники повним складом вирушають на війну. Продажі летять у прірву. Книгарні лише нещодавно відкрилися. Дорожчають папір і поліграфічні матеріали.

Мова війни – пряма, як наказ. Що не може мати подвійного трактування. Ми говоримо чіткіше, простіше, рубаними фразами, економлячи час одне одного та насичуючи розмову інформацією. Без плачів, без риторичних запитань.

Минає восьмий місяць вторгнення. Лише кілька тижнів тому я зміг знову почати читати. Ніби знову навчився ходити. У мистецтва нині є щоденне призначення – бути хронікером. Ми маємо вижити, щоб свідчити й не дати забути про злочини Росії.

п'ятниця, 7 жовтня, 14:15

– Ви висвітлювали 18 війн і три геноциди. Спостерігаєте вже за третьою путінською агресією після Чечні та Сирії. Чи змінюються гендерні ролі на цій війні? – запитує під час дискусії "Жінки і війна" артменеджерка, 42-річна Діана Берґ, американську військову кореспондентку Джанін Ді Джованні, 61 рік.

– Понад половину життя провела в зонах бойових дій, – відповідає. – Тепер перейшла від журналістики до фіксації воєнних злочинів. В Україні працюю в рамках проєкту The Reckoning Project: Ukraine Testifies. Документуємо та перевіряємо воєнні злочини, збираємо свідчення, які витримають юридичні стандарти, створюємо механізми міжнародного правосуддя.

Війна, яка розбила мені серце й визначила мою кар'єру, – це Боснія. Там були масові зґвалтування, які стали систематичним знаряддям для знищення генетичного фонду. Майже 50 тисяч жінок зґвалтували, щоб вони завагітніли й народили дітей, які вже не будуть мусульманами. Проте після війни лише 91 особа відповідала за це. Коли нарешті настав мир, країна так і не отримала справедливості. Саме тому я працюю над тим, щоб не допустити такої прогалини в Україні.

Є цілий спектр ролей, які жінки можуть відігравати в умовах війни. Не лише як військові та волонтерки. Так само більше українок має працювати в дипломатії, у владі. Зокрема можуть грати важливу роль як переговорниці. Там, де працюють у миро­творчих процесах, результати набагато кращі й цикл закінчення війни значно коротший. Але бачу, що жінки рідко мають можливість сидіти за столом переговорів. Їх недостатньо залучають до цих питань.

19:10

– Вас об'єднує спроба уявити й пояснити майбутнє. А нас нині ніби вкинули в минуле, – звертається журналістка, 35-річна Севгіль Мусаєва, до учасників публічної розмови.

– Якщо Україна не вистоїть, у світі стане менше надії та щастя, а наш захист від тоталітаризму буде підірваний, – каже англійський письменник-фантаст Ніл Ґейман, 61 рік. – Ви тішите тим, що не здалися, боретесь і перемагаєте. У минулому, коли заїжджали танки з Росії, історія на цьому закінчувалася – країни підкорялися, їх захоплювали, вони зрікалися свого. У вас ми помічаємо відмінне й досі не бачене – успішну боротьбу, яка може надихнути.

– Головна мета вивчення історії – не пам'ятати, а вивільнитися, – говорить ізраїльський історик Ювал Ной Гарарі, 46 років. – В Україні мільйони людей борються, щоб звільнитися від минулого, а ворог намагається сило­міць туди затягнути. Путін веде цю війну задля різних історичних фантазій. Мріяв одного дня стати героєм, який боротиметься з нацистами. Не розуміє, що сам перетворився на нациста.

Росія не здатна бути демократією. Такі їхні історія й культура. Українці та росіяни тривалий час жили в межах тих самих диктаторських режимів – царського, комуністичного. Ви для себе зробили вибір 1991-го й відтоді прагнете іншого, кращого майбутнього. Якщо вам вдасться його побудувати, тоді російський народ захоче такого ж.

Субота, 8 жовтня, 17:00

– В Україні історики тепер пишуть історію, не лише працюючи над книжками, а й воюючи на передовій, – розповідає англійською з екрана 65-річний Сергій Плохій, історик та керівник Українського науково-дослідного інституту в Гарварді.

 

– Ця війна змінює і посилює українську ідентичність. І це насправді почалося не 2022-го, а 2014-го. Ми бачили це на політичній мапі, коли перемога на президентських виборах досягалася більшістю голосів – спочатку це Порошенко, потім Зеленський. До того виборча мапа була поділена майже 50 на 50. Путін вірив, що напав на Україну зразка 2014 року. Але українське суспільство відтоді змінилося. Асоціює себе з державою, якою також є Збройні сили. Не зруйнувалася, коли почалася війна. Для українців завжди було важко здобути свою державу. Але ще важче навчитися жити в ній самим собою.

Неділя, 9 жовтня, 11:00

Як культурні інституції стають російськими офшорами – тема розмови з трьома британськими журналістами.

– Із 2000-х у Лондоні крутиться багато російської готівки, – розповідає Кетрін Белтон. – З одного боку, це добре, а з другого – порушує правило прозорості фінансового врядування. Багато хто з олігархів, близьких до Кремля бізнесменів, вливає мільйони фунтів у культурні інституції й починає грати важливу роль в істеблішменті Сполученого Королівства. Олігархи, по суті, купили приязне ставлення до себе лордів і леді.

Після приходу до влади Путіна навіть такі незалежні бізнесмени, як Михайло Ходорковський, за дзвінком із Москви мали інвестувати не лише в музеї, а й у політичне життя Великої Британії. Це принесло дивіденди. Зокрема під час анексії Криму, на яку в Лондоні, правду кажучи, подивилися крізь пальці.

2021-го, за рік після виходу моєї книжки "Люди Путіна: як КДБ повернув Росію, а потім взявся за Захід", ми отримали кілька судових позовів. Роман Абрамович особливо образився на те, що посміли зацитувати трьох його колишніх партнерів, які сказали, що він придбав футбольний клуб "Челсі" за наказом Путіна.

Футбол – частина англійської національної культури. Абрамович купив собі не лише репутацію серед багатьох журналістів, у нього в керівництві клубу сиділи лорди, колишній голова казначейства, синові якого росіянин позичав гроші. До управління командою був причетний теперішній король Карл ІІІ. Михайло Фрідман та інші олігархи через суд вимагали прибрати з книжки місця, де їх навіть не згадували.

Судова система Британії вельми дорога, і процес такий тривалий, що навіть якщо у вас залізний аргумент, не факт що вийдете переможцем. Мій видавець, незважаючи ні на що, боронив книжку. Суд лише в Британії коштував 2,5 мільйона фунтів. А позови надходили навіть з Австралії.

Юристи порадили трошки пом'якшити текст. Приміром, що три колишні партнери сказали, що, можливо, Путін попросив Абрамовича купити клуб. Це була перемога, бо після довгої тяганини внесли лише крихітну зміну, яка нічого не змінювала в наративі.

– Важливо відокремити культуру від олігархів. Вони забруднюють усе, чого торкаються, – каже Олівер Було, 45 років, автор книжок "Країна грошей: Чому злодії та шахраї тепер правлять світом і як це повернути" та "Дворецький у світі: як Британія стала слугою магнатів, неплатників податків, клептократів і злочинців".

Для олігарха вкласти 20 мільйонів фунтів у мистецьку галерею чи якусь наукову інституцію – з'їсти горішок. Але це має ефект доміно в британській політиці.

Лорди прихильні до багатіїв і не люб­лять журналістів. Важко писати про так званих філантропів із чистою серед аристократії репутацією. Дмитро Фірташ вклався в Університет Кембриджа, а за якийсь час його посіпаки почали спонсорувати Консервативну партію.

– Борис Джонсон популярний в Україні, але ми, британці, трохи по-іншому до нього ставимося, – додає Міша Глені, 64 роки. Єдиний із трьох учасників розмови приїхав до Львова на BookForum. – Консервативна партія залежала від внесків російських олігархів. Як і брекзит, це мають ще розслідувати спецслужби. Радили Джонсону не вводити в палату лордів британського парламенту росіянина Євгена Лебедєва, але він не послухав. Тепер намагається приховати зв'язок своєї партії з Росією.

Авторами неолібералізму в капіталізмі стали американський президент Рональд Рейган і британська прем'єрка-консерваторка Маргарет Тетчер. Починаючи з 1990-х, Лондон перетворився на один із центрів фінансової економіки. У Сполучене Королівство стало легко інвестувати, належно ніхто не наглядав, звідки беруться гроші, можна було це робити навіть із Владивостока. Для Британії це мало соціальні наслідки, злетіли вгору ціни на нерухоме майно. Більшості лондонців воно вже не по кишені, помешкання винаймають. Наприклад, у Данії досі, якщо хочете придбати нерухоме майно, треба бути п'ять років резидентом країни.

15 відсотків світового ВВП – кримінального походження.

13:00

– До квітня 2010-го, на мій великий сором, навіть не знав, де розташований Львів, – каже британський юрист Філіп Сендс, 61 рік. Триває його публічна розмова з письменницею Вікторією Амеліною, 36 років. – Тоді отримав запрошення прочитати лекцію на юридичному факультеті вашого університету про злочини проти людства й геноцид – справи, якими займався. Прогуглив і дізнався, що місто колись називалося Лемберґ. І так було записано у свідоцтві про народження мого діда Леона. Він ніколи не любив згадувати своє минуле до 1945 року. Тому я з матір'ю приїхав до Львова з'ясувати, ким, власне, був мій дід і в якомусь сенсі ким є я.

Рішення Путіна напасти на Україну є найбільшою загрозою міжнародному ладу після 1945-го. Кремль поставив на те, що Захід злякається після своїх провальних воєн в Іраку й Афганістані. А також на його залежність від олігархічних грошей і газу.

2016-го я написав книжку "Східно-­Західна вулиця. Повернення до Львова" про видатних юристів-міжнародників, вихованців львівської правничої школи Рафала Лемкіна та Герша Лаутерпахта. Як і мій дід, вони втратили всіх рідних у Голокості. І мене вразило в цих чоловіках, що, замість того щоб ридати, виклали свої ідеї письмово та переконали країни по всьому світу підтримати їхні юридичні концепції "злочин проти людства" й "геноцид". Їхнє твердження, що закон має насамперед захищати людину, стало революційним. До 1945-го правова система була насамперед покликана відстоювати інтереси урядів.

Після 24 лютого Міжнародне право й Україна знову вийшли на передовиці всіх газет світу.

Багато видань раптом попросило мене написати про те, що відбувається. Прийняв пропозицію від Financial Times. Наголосив на необхідності надати українським судам легітимність судити керівництво Росії за агресію. Тобто прибрати прогалину у світовому праві, щоб уникнути подібного жаху в майбутньому.

2008-го Міжнародний кримінальний суд у Гаазі на мій позов щодо геноциду грузинського народу в Абхазії й Південній Осетії відповів, що не має юрисдикції вирішувати такі справи. І це жалюгідна помилка.

Мою статтю опублікували 28 лютого, наступного дня, вранці, мені на електрон­ну пошту надіслали 400 листів. Один із них від колишнього британського прем'єра Гордона Брауна. Він сказав, що його зацікавила моя ідея і він просуватиме її серед світової еліти. З цього питання ми комунікували з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. Ідея суду над росіянами стала тепер політикою керівництва України, яку підтримують інші уряди.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×