Пʼятниця, 18 грудня 2020 11:42

Любов перемагає війну. Розстрілюють одне одного ті, хто хотів воювати. Хто прагнув миру – переважно виживають

3 грудня у прокат вийшла воєнна драма "Мати апостолів" режисера Зази Буадзе.

Липень 2014 року. У Краснодонському районі на Луганщині російські найманці збили український транспортний літак Ан-26 з гуманітарним вантажем. Мати командира екіпажу – етнографиня Софія Кулик із Вінниці – вирушає на окуповану територію шукати сина. Під час подорожі допомагає рятувати його побратимів, які евакуювалися з борту, за сюжетом. В основі сценарію – кілька реальних історій льотчиків, які повернулися з війни на Донбасі.

Про роботу над фільмом розповідає виконавиця головної ролі, акторка і співачка 55-річна Наталія Половинка

– На цю роль не можна було не погодитися. Це і відповідальність перед часом, і випробування, і внесок. У цій війні я можу працювати тільки як актриса. Кіно – моя зброя. Мій спосіб зробити так, щоби перемагала віра, а не слабкість і зрада. Любов, а не мова ненависті. Насправді це війна любові та розгубленості. Розсіяння і втрата орієнтирів хочуть перебороти життєдайну якість.

  Наталія ПОЛОВИНКА, 55 років, актриса, співачка. Народилася 27 липня 1965-го в селі Ольгопіль Чечельницького району на Він­ниччині у сім’ї вчителів. Росла на Буковині. 1989 року закінчила Львівську консерваторію імені Миколи Лисенка, клас фортепіано. Поворотним моментом життя вважає стажування в Італії, в Центрі Єжи Ґротовського – польського режисера, реформатора театру. Заради цього відмовилася від вступу в ГІТІС – найбільшого в Європі московського театрального вузу – на курс засновника ”Школи драматичного мистецтва” Анатолія Васильєва. 19 років була акторкою і музичною керівницею Львівського театру імені Леся Курбаса. Там же 2010-го відкрила театральний, художньо-дослідницький та освітній центр ”Слово і голос”. Досліджує традицію церковних наспівів. Вела майстерні голосу та співу в Колумбійському, Пенсильванському, Єльському університетах у США. Була солісткою та педагогинею Державної академічної чоловічої хорової капели ”Дударик”. Викладала у студії ”Ательє” Міжнародного інституту Єжи Ґротовського в Польщі. 2015-го у Львові заснувала міжнародний театральний фестиваль традиції ”Древо”. Виконує традиційні українські пісні, класичну, сучасну академічну й імпровізаційну музику. Лауреатка Шевченківської премії 2006-го за вистави за творами Платона, Григорія Сковороди, Василя Стуса. У кіно дебютувала 2013-го у фільмі Вікторії Трофименко ”Брати. Остання сповідь” за романом шведського письменника Торґні Ліндґрена ”Джмелиний мед”. 2018-го зіграла у стрічках ”Поза зоною” Нікона Романченка й ”Ефір” поляка Кшиштофа Зануссі. Живе у Львові. Заміжня за актором Олегом Цьоною, має доньку Ганну
Наталія ПОЛОВИНКА, 55 років, актриса, співачка. Народилася 27 липня 1965-го в селі Ольгопіль Чечельницького району на Він­ниччині у сім’ї вчителів. Росла на Буковині. 1989 року закінчила Львівську консерваторію імені Миколи Лисенка, клас фортепіано. Поворотним моментом життя вважає стажування в Італії, в Центрі Єжи Ґротовського – польського режисера, реформатора театру. Заради цього відмовилася від вступу в ГІТІС – найбільшого в Європі московського театрального вузу – на курс засновника ”Школи драматичного мистецтва” Анатолія Васильєва. 19 років була акторкою і музичною керівницею Львівського театру імені Леся Курбаса. Там же 2010-го відкрила театральний, художньо-дослідницький та освітній центр ”Слово і голос”. Досліджує традицію церковних наспівів. Вела майстерні голосу та співу в Колумбійському, Пенсильванському, Єльському університетах у США. Була солісткою та педагогинею Державної академічної чоловічої хорової капели ”Дударик”. Викладала у студії ”Ательє” Міжнародного інституту Єжи Ґротовського в Польщі. 2015-го у Львові заснувала міжнародний театральний фестиваль традиції ”Древо”. Виконує традиційні українські пісні, класичну, сучасну академічну й імпровізаційну музику. Лауреатка Шевченківської премії 2006-го за вистави за творами Платона, Григорія Сковороди, Василя Стуса. У кіно дебютувала 2013-го у фільмі Вікторії Трофименко ”Брати. Остання сповідь” за романом шведського письменника Торґні Ліндґрена ”Джмелиний мед”. 2018-го зіграла у стрічках ”Поза зоною” Нікона Романченка й ”Ефір” поляка Кшиштофа Зануссі. Живе у Львові. Заміжня за актором Олегом Цьоною, має доньку Ганну

У фільмі мати йде крізь усе. Ще не читаючи сценарію, зрозуміла, що це моя роль. Тому що робити все заради того, щоб було світло, – я це люблю. І сама намагаюся.

Режисер писав роль на мене, але потім у нього виникли сумніви. Тому що у стрічці Нікона Романченка "Поза зоною" я вже зіграла матір, яка їде шукати сина. Але там не показана війна. Мати в Романченка – в чеканні. У Зази Буадзе – в дії. Перебравши інших актрис, усе-таки повернувся до першої думки. І був щасливий із цього.

Імпульсом до створення образу Софії стали документальні кадри однієї матері з Він­ниці. На відео вона йде полем до розбитого літака. Це був такий укол у серце. Те, як вона рухається. Скільки в ній витримки, достоїнства, болю і світла водночас.

Мати покійного чоловіка багато мені розповідала про випадки, як Богородиця помагала в Першій і Другій світових. Промивала рани, рятувала від кулі. Ще читала про це в різних святих книжках. Тому для мене присутність Матері Божої прямо тут, її поміч – дали об'єм образу Софії та війни, через яку вона переходить.

Моя героїня теж співає, але вийшла інакша, ніж я. Нічого не додавала. Образ сам себе зробив. Я розуміла, що це проста жінка. Така, яку можна зустріти всюди. І у Вінниці, і в Черкасах, Львові, Донецьку. З одного боку, вона впізнавана. А з другого, її внутрішня сила – це сила всіх жінок, за яких душа болить у цій війні. Бо ми ж їх не бачимо. З кимось їдемо поруч у трамваї й не знаємо, що вона не отримує відповіді на дзвінки. Чи недавно поховала.

Заза Буадзе зібрав квітник акторів. Усі працювали філігранно. Вся творча група усвідомлювала, що це непростий фільм. Не можна зробити погано, зіграти полегшено. Кожен виклав весь біль і надію на перемогу. А також співчуття, всю широту серця цим матерям і хлопцям, які захищають нас.

Знімальний період був складний і виснажливий. Ніхто з нас не запитував за якусь окрему оплату. Розуміли, що бюджет малий, а зробити треба добре. Ніколи не обмежували дублів. Спали по 3–4 години.

Фільмували на Житомирщині й Київщині. Це були живі хати – реальних господинь і господарів. Локації самі несли великий заряд енергії. Їдучи ледь жива після зйомок, я все фотографувала. Поля, ліси, неймовірні місцини. Такі куточки України, які знаєш якось серцем. А коли бачиш, то розумієш, як страшенно любиш.

Одного разу ми поселилися в готелі біля поля, і далеко було видно ліс. Після зйомок пішла до нього. Це був мій секрет. Гуляла серед тих поліських сосен. Розуміла, що мені на все вистачить снаги.

Іноді під час перегляду може здаватися, що знімалося на Донбасі. Терикони й сірий, покритий пилом ландшафт селища Гранітне Малинського району Житомирської області нагадує пейзажі Донеччини.

Запропонувала дві народні пісні, щоб вони були лейтмотивом фільму. Ведуть мене ціле моє життя. Це весільна "Благослови, Боже, і отець, і мати", яку співають, коли покривають молоду. Композиція самого дитинства, з мого села Ольгопіль. Звучить двічі. Виконую спочатку в автобусі, яким Софія приїжджає в Комісарівку Луганської області. А потім – на полі біля залишків збитого літака.

Друга пісня – з пізнішого етапу, коли я поховала молодим чоловіка. Помогли вижити найдавніші духовні наспіви України. Перший був ірмос Успіння Богородиці. З нього починається фільм, коли злітає Ан-26. Продовжується на радіо, у програмі якого бере участь Софія, а після завершення бачить новину про збиття літака.

Підходом до роботи в кіно завдячую Вікторії Трофименко. У її фільмі "Брати. Остання сповідь" я грала письменницю. Після першого знімального дня режисерка мене посадила перед собою і сказала: "Так діло не піде. Моя героїня – ось вона переді мною". Я почала плакати. А вона: "Моя письменниця отак плаче". Це складне завдання, але воно є ключем до кіно. Жити в кадрі оцю мить життя. А не того персонажа, якого ти придумав, збудував. Хоч би кого грав, ти живеш зараз, говориш ці слова й дієш у цьому часі та місці. Оце і є метод.

У "Матері апостолів" лінія жінки, яка почалася у "Братах", ускладнюється. Там моя героїня споглядала. А тут ще й діє. Проявляє ініціативу, де, можливо, чоловіки не пройшли б і не здогадалися. Де хапалися б за зброю, там вона словом, проханням, молінням чинить так, що більшість екіпажу рятується.

Через Софію діють ті сили, які притягуються на любов. Коли ми любимо, нам дається у сто разів більше. Коли віримо – неймовірні підказки на дорозі й несподівані люди, хто помагає. Ми робимо крок, а нам назустріч відкривається ціле море. Людина заносить ногу, а воно розступається, як Червоне перед Мойсеєм.

Автор: mil.in.ua
  Наталія Половинка у фільмі ”Мати апостолів” режисера Зази Буадзе зіграла етнографиню Софію Кулик. Приїжджає на окупований Донбас у пошуках сина, який був командиром збитого російськими найманцями літака, за сюжетом
Наталія Половинка у фільмі ”Мати апостолів” режисера Зази Буадзе зіграла етнографиню Софію Кулик. Приїжджає на окупований Донбас у пошуках сина, який був командиром збитого російськими найманцями літака, за сюжетом

На своєму шляху Софія зустрічає чимало персонажів, на яких впливає. Це Соня з хутора Леонівка – мати, яка втратила сина-сепаратиста. Вони знаходять спільну мову, готуючи вареники. Її чоловік Ілля. Його вдається переконати відпустити льотчика, якого взяв у полон і хотів здати бойовикам. Колишній опер, а нині ватажок бандитів Тимофій Голуб на прізвисько Койот. Вдивляючись у Софію і двічі питаючи "хто ти", задумується, що він робить і в який бік прямує. Його помічник Коля, якого героїня ловить в останній момент і каже: "Твоє життя на волосинці. Це не твоя історія. Тікай звідси, доки не пізно". Місцевий житель Федір, який стає соратником героїні, допомагає рятувати українських льотчиків. Ця зустріч змінює його життя. Коли Софія питає, чому він це робить, каже: "Я почуваюся живим". Усе це заклав у фільм Заза Буадзе. У цьому є і його особиста історія – поїздка на війну в Абхазію на початку 1990‑х у пошуках брата.

Сила моєї героїні в тому, що в кожному бачить шанс жити, любити, бути людиною. Софія це робить очевидним. Але ми всі так можемо знаходити спільну мову, говорити до кожного. Хоч би яка була складна ситуація.

Частина персонажів гине. У цьому є закон війни, її трагізм. Стрічка не прикриває цих речей. Не ховає, хто є ворог і звідки він веде цю війну, звідки надходять вказівки – з Москви.

Акцент на тому, що в будь-якій війні, складній ситуації можеш залишитися людиною і ще порятувати багатьох. І здобути перемогу. У стрічці любов перемагає війну. Розстрілюють одне одного ті, хто хотів воювати. А ті, хто прагнув миру, переважно виживають. Більшість екіпажу рятується. Це є вказівник, підказка і звернення до кожного з нас. І тих, хто не є в АТО, а тут, на місці. Але там, де ми ведемося на політиканство, на розбирання, хто є хто, беремо участь у війні. А де дозволяємо любити – робимо щодня крок до миру й перемоги.

Наприкінці знайти надію можна в останньому рядку. "З дітьми додому йду", – каже Софія українським військовим, як досягає кордону. Це реальний текст матері, коли її запитали: "Стій, хто йде?" Софія несе землю, в якій діти, які загинули на Донбасі. Усі наші воїни з усіх могил. Вони вертаються додому. Пам'ять про них народить тих дітей, які цінуватимуть свою землю, будуть завжди гідні неї та горді за неї. Те, за що ми стояли на Майдані.

Ще один меседж фільму – маємо порозумітися з українцями на Донбасі, щоби протистояти ворогу. Я хотіла б, щоб мої родичі в Донецьку – мамина сестра, мої двоюрідні сестри, їхні діти – подивилися це кіно. Вони близько переживають цю війну. Не мають змоги сюди переїхати, почуваються покинутими. Щоб вони побачили, що ми насправді розуміємо їхній біль. Непросту ситуацію між двох вогнів. Однак ті, хто хоче мислити тверезо, знаходять і підтримують одне одного. Сестра моя говорить: "Мені достатньо знайти якусь розумну статтю в інтернеті, і я просто оживаю". Вона береже думку. Тому що розпорошення здатності людини бути свідомою і критично мислити призводить до конфлікту. У цьому суть війни. Не в тому, хто в кого стріляє. А в тому, що отупіння, ватяність, безликість і відмова від думки придушують і знищують свідомість і здатність до вибору.

Ближче до кінця стрічки Софія дізнається, що її син – герой. Відвів підбитий літак від села. Але про свого персонажа я сказала би словами Лесі Українки, які вона вкладає в уста Кассандри: "Я не героїня". Вона просто мати. Кожна так зробить. Це суть материнства.

Після показу у Вінниці до мене підійшов військовий і сказав: "Я льотчик із цього літака. Останній, хто вистрибнув". Мені відібрало мову. Обоє довго мовчали. Від сліз, які душать горло, не можеш ні говорити, ні виражати якісь емоції. Потім розказав про матір загиблого командира, яка живе у Вінниці. Не знаю, коли мені стане відваги зустрітися з нею. Це вже жодне кіно не покаже. Це те, що фільм залишає після фіналу. Після останньої фрази залишається і те світло, яке ці матері переживають, і той неймовірний біль.

Небагато подорожувала зі стрічкою допрем'єрним туром, але вдячна за зустрічі з глядачами. Люди говорять такі речі, що не прозвучать ні у пресі, ні в інтернеті. Відгуки можна об'єднати одним: це правда. Так казали і матері, і воїни, і жінки, які втратили молодих чоловіків.

Європейці також мають побачити й почути "Мати апостолів". Тоді абсолютно не політичним шляхом, а через просту людську історію зрозуміють правду про те, що в нас відбувається.

Зараз ви читаєте новину «Любов перемагає війну. Розстрілюють одне одного ті, хто хотів воювати. Хто прагнув миру – переважно виживають». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 282
Голосування Яке місце посяде збірна України з футболу у відборі до Кубку світу-2022?
  • 1) перше
  • 2) друге
  • 3) третє
  • 4) четверте
  • 5) п'яте
Переглянути