Сцену під дощем знімали шість годин
– На кастингу попросили зробити собі боляче. Показати емоцію. Я стрес переживаю всередині. А є такі, що мають напитись, набити комусь морду. Мій герой припік ногу праскою і розхєрачив квартиру. Після цієї пробної сцени годину-півтори на камеру розповідав, де воював, що бачив на фронті. Довелося пригадати смерті побратимів.
Мій герой повертається з війни, знаючи, що його дружина і дитина загинули. В будинок влучив снаряд. Довго не виходила ця сцена. Мали один знімальний день. Треба було зайти в під'їзд, піднятися сходами. І коли ти наче настроївся, знаєш, що робити, оператор не так поворушиться і все перезнімаємо.
Я завів машину і поїхав геть. Зупинився в лісі, чую, мене по рації викликають: "Ти шо, дебіл? Тут люди зібралися фільм знімати, а ти десь з..бав". Заплющив очі, закурив. Почав уявляти себе на місці героя. Хвилин за 15 поїхав назад. Кажу в рацію: "Запускайте камеру, зараз зайду". Знятий тоді дубль увійшов у фільм.
У мене є досвід швидкої концентрації. Коли чекаєш весь день, щоб зробити один влучний постріл, у тебе нема виходу. Ти багато годин зосереджений, а в потрібний момент видихаєш і натискаєш на гачок.
Я не відмовився б зіграти ще якусь роль. Коли перевтілюєшся, хочеш зрозуміти, хто ця людина і як вона мислить. Мені цікаво це.
Найтяжче – сцени, які показують втрату. Один з улюблених епізодів, коли роблю ляльку-мотанку для своєї дитини. Знаю, що вона загинула, просто хочу поїхати на стару квартиру. Я коли це читав у сценарії, заплакав. Тоді за день мали відзняти дві сцени. На першу пішло 38 дублів. Після опівночі почали сцену з лялькою. Раз-два і чую: "Згортаємося". Питаю: вийшло? Не повірив, що так швидко.
Фізично тяжка сцена приносить моральне задоволення на наступний день. Це приємна втома. Така, що чарку горілки не можеш підняти, але почуваєшся на сьомому небі.
Крайнім фільмували епізод під дощем. Якби знав, що доведеться пережити, у Києві купив би гідрокостюм. Падав сильний дощ. А спеціальна машина ще додавала води. За сюжетом, на "Спринтері" "Чорного тюльпану" застряємо посеред поля. Мені треба вийти, відкрити капот, з'ясувати причину і повернутися в машину. От і все. На сцену пішло 6 годин.
Мені, можливо, не вистачало емоційних сцен. Хотілося викричатися. Але це не той формат. Тут емоції головного героя переживає глядач.
Мене як військового експерта журналісти часто питають, що буде з Донбасом після війни. У фільмі є можливість побачити один із варіантів. І я не хочу, щоб було так, як у "Атлантиді". Для мене це мотивація продовжувати допомагати армії.
Фільм дає можливість зрозуміти, що не треба опускати руки. Головний герой не поїхав із рідного Донбасу, чіпляється за нього. Показує, хто справжній патріот, українець. Людина, яка народилася на цій землі, воювала за неї, яку намагалися виперти війною. А він залишається і бореться. Бо є такі моменти, коли ми не можемо стояти осторонь.
Герой зустрічає жінку. Її не відпускає війна. Працює в організації, яка шукає останки загиблих усіх сторін конфлікту. Він розпитує про її мотивацію. Бо хоче знайти свій шлях. Він – колишній військовий, втратив сім'ю і роботу на металургійному комбінаті. Йому цікаво зрозуміти філософію цієї жінки, її місію, цінності. Бо не може знайти щось подібне в собі. Він закохується. "Чому ти тут залишаєшся?" – питає вона. "Я хочу боротися із собою і з ворогом. Бо він ще тут. Мертвий ворог у моїй землі", – відповідає мій герой.
Він допомагає чистити територію. Знову дивиться ворогу в обличчя – вже розкладене від часу. Відправляє додому. Дає можливість батькам попрощатися зі своєю дитиною.
Знімали фільм переважно в Маріуполі. Декорації створив художник-постановник Владлен Одуденко. Наприклад, стіну між Україною і Росією. Хотіли показати нашій владі, якого масштабу і якості вона має бути.
Донбас перетворюється на отруйну пустелю
– Назва фільму "Атлантида" була з самого початку, – розповідає режисер Валентин Васянович, 47 років. – У ній закладена символіка міфічної загубленої цивілізації. Зниклого континенту. Те саме може відбутися з Донбасом. Маємо з'ясувати причини і знайти рішення.
За жанром – це антиутопія. Але я не ставив собі за мету робити ні передбачення, ні документальне кіно. Ця стрічка – моя фантазія про Донбас, жителів і майбутнє. Переконаний, буде важко отямитися й порятувати цю територію. Є проблеми зі сприйняттям України, економікою, екологією.
У фільмі фіксую теперішній стан і уявляю 2024–2025 роки. Чорнобиль, порівняно з Донбасом, – це квіточки. Регіон перетворюється в отруйну пустелю. Зі старих шахт треба відкачувати воду. Інакше велика кількість шкідливих речовин потрапить у ґрунтові води.
Коли ми зняли 80 відсотків фільму, сєпари затопили радіоактивну копальню. Вода стає непридатною для вживання. Рятувати ситуацію пізно, але ще можна локалізувати екологічну катастрофу. Про цю проблему говорять рідко. Україна не може її вирішити, навіть якби хотіла.
У перший приїзд у Маріуполь викликав таксі. Водій почав таку вату завантажувати, що я попросив зупинити авто і вийшов. Турбує інертність, патерналізм місцевих. Люди на тому боці переважно сидять через гроші. Йдуть в окопи, пострілюють трохи. Зараз майже не залишилося тих, хто за ідею кидався б під українські танки.
Без сценарію зняв попередній фільм "Рівень чорного". Мені так комфортно. Але коли є великий бюджет, багато людей і техніки, не можу собі цього дозволити. Для "Атлантиди" сценарій написав, але це була лише схема, що постійно трансформувалася. Кіно народжувалося на місці. Ідея – не є щось мертве, тверде. Вона формується під час процесу виробництва і дарує багато неочікуваних поворотів. За такого методу завжди отримуєш свіжий результат.
Моє правило: спочатку знаходиш місце. Дивишся, які люди живуть. На основі спостережень заселяєш фільм героями. У нас була велика частина знімальної групи з Донбасу. Ми спілкувалися щодо кожного руху й об'єкту. Про зйомки на меткомбінаті говорили з інженерами, які там працювали.
З акторами було складно. Найчастіше те, що я собі уявляв, не збігалося з їхнім досвідом. А це експерти, вони воювали. Ми багато говорили і приходили до того, що влаштовувало б усіх.
В Україні немає кіноакторської школи. Лише театральна. Не вчать працювати перед камерою. Я розумів, що це буде проблема. Тому шукав не акторів, а людей, які мають досвід бойових дій. У їхніх очах усе видно. Якщо ти бачив смерть друзів чи вбивав – це потужна травма. Її не сховаєш. Мої актори несуть у кадрі весь свій досвід.
Якщо поставити поруч органічну людину та актора, їм буде важко співіснувати на екрані. Можна грати, переконати, але коли біля тебе хтось справжній – це одразу видно.
Андрій Римарук вразив органічністю, тим, як спілкується, формулює думки, розповідає про себе. Після війни його герой перебуває в депресії. Не розуміє, навіщо жити. Шукає роботу. Він не хоче їхати з Донбасу, бо це його рідне місто. Намагається знайти сенс жити на цій спустошеній війною землі.
Героїня, котру зіграла Людмила Білека (волонтерка, одна із засновниць тренінгового центру тактичної медицини Taccat. – Країна) теж місцева. Вона знайшла мотивацію, щоб не покидати ці місця, і своїм прикладом надихає. Але найголовніше, що дві травмовані війною особистості зближуються. Є надія, що на цій території буде життя.
Найбільше боялися сцени сексу, а вона виявилася найлегшою. Андрій і Людмила – не актори. Оголитися публічно для них некомфортно. Я вирішив, що їм треба показати. Запросив фотографа Костянтина Мохнача – героя свого попереднього фільму "Рівень чорного". Він через це вже пройшов. І запропонував у пару другого режисера Катю Стебновську. Поки мої герої ходили по каву, ми встигли хвилин за 20 зняти три дублі. Вони прийшли, і я їм показав результат. Катю знаєте? Костю знаєте? Обидва теж не актори. Ось, вони щойно це зробили. Після цього ми зняли 10 дублів і щасливі розійшлись.
Василь Антоняк (один із засновників "Антикорупційного комітету Майдану", воював на Донбасі у складі батальйону "Айдар". – Країна) грає третього героя. Після війни не зміг прийняти свою особистість. Під час загострення посттравматичного синдрому скоїв самогубство. Запропонувати таким людям якийсь рецепт я не можу. Але переконаний, що налагодження людських стосунків і соціалізація можуть витягнути будь-кого з важкого стану.
Спілкуючись з акторами й консультантами, я не тільки створював історію для глядача. Я відкривав Донбас для себе. Кіно – інструмент, який допомагає отримати емоційний досвід. Із цих переживань можеш винести більше, ніж з інтелектуального аналізу.
Я зняв кіно про людину, трагедії якої співчуваю, ставлюся серйозно. Найважливіше, що принесла війна, це – руйнування радянського міфу про Донбас. Це озвучує одна з героїнь: "Ви за 10 років розвалили міфи, що будувалися 70 років". Це дуже швидко.
4 
1
Коментарі