57-річна Тетяна Яблонська з Українсько-американського бюро захисту прав людини вважає, що на етапі слідства досі вибивають зізнання під тортурами, і через це значна частина засуджених є невинними.
Як ви оцінюєте стан українських в"язниць?
— Ситуація у тюрмах віддзеркалює стан суспільства. Ми бідна країна, отож виділяємо недостатньо коштів на тюрми та утримання в"язнів. 2008 року з бюджету та спеціальних фондів на це передбачено 58,3 мільйона гривень — лише 10 відсотків від необхідного фінансування. Хоча останніми роками ситуація поліпшилася. Стало кращим харчування. Майже у кожній колонії є свій рентген-апарат, засудженим роблять флюорографію для профілактики туберкульозу. І там за цим стежать навіть краще, ніж на волі. У слідчих ізоляторах немає більше того жахливого запаху, як колись. Прибирати їх стали сучасними миючими засобами.
Чи зменшується кількість засуджених?
— Так. Разом зі слідчими ізоляторами сьогодні у місцях позбавлення волі перебувають приблизно 149 тисяч людей. На початку 1990-х за ґратами було понад 230 тисяч засуджених.
Із чим пов"язане це зменшення?
— Із певною гуманізацією системи покарань. Також треба враховувати, що населення України зменшилося. Проте наша країна досі входить у десятку перших держав світу за кількістю засуджених на сто тисяч жителів.
Чому так?
— Бо не всіх підозрюваних і звинувачених треба тримати у слідчих ізоляторах, як це роблять в Україні. Існує багато інших запобіжних заходів — підписка про невиїзд, застава, запорука колективу тощо. Але їх майже не застосовують.
Чи наші стандарти утримання засуджених дотягують до міжнародних?
— За роки незалежності не звели жодної нової тюрми. Приміщення у жахливому стані — більшість побудовано ще у XVIII–XIX сторіччях. Отож говорити про якісь європейські стандарти не доводиться. У нас на одного ув"язненого припадає три метри площі.
Є ще одна проблема — що відбувається з людиною після звільнення. Під час ув"язнення вона втрачає зв"язок із суспільством, родиною. Немає де жити, працювати. Державної системи реабілітації колишніх в"язнів практично не існує. Один засуджений сказав мені: "Закінчується 12-річний термін покарання, а я не хочу на волю. Я тут нагодований і маю ліжко. Я її не знаю. Краще залишитися у тюрмі".
Які питання непокоять вас як правозахисника у вітчизняній карній системі?
— Скажімо, чому суди обирають тримання під вартою замість інших запобіжних заходів? Чому судді нехтують синцями та іншими тілесними ушкодженнями тих, кого тримають під вартою? Чому зазвичай підтримують обвинувачення та слідчих? При тому, що у нас судове слідство у дуже поганому стані, не у кращому і досудове. І доки головним чинником у звинуваченні залишатиметься явка з повинною, краще не стане. Цю практику започаткував ще Вишинський за часів сталінських репресій. Куди може з"явитися людина, яка вже перебуває під вартою? Вона просто пише ту явку під диктовку слідчого.
У нас на одного ув"язненого припадає три метри площі
Нещодавно Олексій Баганець у Верховній Раді вихвалявся, що під час його перебування на посаді прокурора Донецької області розкриття злочинів становило 96 відсотків. У розвинутих країнах цей показник сягає 50–60 відсотків, а у Великій Британії взагалі 30 відсотків.
За рахунок чого Україна має таке лідерство?
— Із людей просто вибивають зізнання під тортурами. І саджають невинних. А правозахисники мовчать навіть про ті катування, що мають місце на рівні затримання та дізнання. Та й адвокати не вимагають проведення експертиз щодо завдання тілесної шкоди своїм підзахисним. А суди не виносять окремих ухвал на дії слідства. Спрацьовує корпоративний захист: міліція захищає міліцію, прокурор — прокурора, а суддя — суддю. Неправосудні вироки важко підрахувати. Ми провели в тюрмах дослідження, і 81 відсоток ув"язнених стверджують: зізнання з них буквально вибивали. Зазвичай судді калькують звинувачення, надане слідством.
Як оцінюєте роботу департаменту виконання покарань?
— Добре, що він напряму підпорядковується Кабміну, а не МВС. Але рівень підготовки кадрів для пенітенціарної системи не відповідає сучасним потребам. Треба поновити навчальний заклад, що готував би фахівців для роботи у системі виконання покарань. Подбати і про працівників тих закладів. Адже вони фактично теж перебувають за ґратами, разом із в"язнями. При цьому в них низька зарплатня, що штовхає деяких на правопорушення, сприяє зрощуванню з криміналітетом.
Позитивно те, що в українських тюрмах засуджені знову можуть здобувати середню та професійно-технічну освіту. Навіть дистанційно навчатися у вузах. Але у тюремних школах бракує підручників, мап. Ми просимо людей допомогти департаменту виконання покарань книжками.
Отож система виконання покарань стала більш гуманною та прозорою?
— Так. Але слід пам"ятати, що в"язниця — це не курорт. Усі закриті інституції — це зони ризику. Там свої закони, своя ієрархія. Трапляються вбивства, самогубства, акти непокори. І не треба на цьому спекулювати. Нещодавно один наш телевізійний канал показав сюжет про в"язницю. Говорили про українську систему покарань, а на екрані — російська тюрма.
В англійській в"язниці я спостерігала таку картину. До директора підійшов засуджений, який мав право на вільне пересування територією, і запитав про стан здоров"я свого сина. Ми маємо прагнути таких відносин і поводження із засудженими.
А як ви ставитеся до екскурсій у тюрми для старшокласників?
— Враховуючи, що зараз 70 відсотків засуджених — молодь 18–35 років, це буде повчально та запобігатиме злочинності. Для підлітків, які побачать на власні очі життя за ґратами, це буде шоком. Бо мало хто з них уявляє, що відбувається після скоєння злочину.
7 
35413
Коментарі
1