— Якби всередині 1980-х мені сказали, що буде голосування щодо проголошення незалежності України, я не повірив би. Більше того, я боявся б такого референдуму, — каже правозахисник, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, 62 роки. — Довгий час сама думка про незалежність була заборонена. Левко Лук'яненко отримав смертний вирок за те, що поставив питання про вихід УРСР зі складу СРСР. Незалежна Україна — це була табуйована тема для свідомості й підсвідомості українців.
Результати референдуму 1991-го вважаю чудом. Звісно, перед голосуванням можна було сподіватися, що більшість підтвердить самостійність. Можливо, 60–65 відсотків, але не за 90. Гадаю, потужну роль у цьому зіграв адмінресурс тогочасної радянської України. Київ скомандував голосувати за незалежність і за Леоніда Кравчука — як кандидата в президенти. Усе йшло в пакеті. Цим українська компартійна еліта підсилила домінуючу суспільну думку про незалежність і вбереглася від революційного Бориса Єльцина. Кравчук гарантував їй спокій, якого вона не могла передбачити під скіпетром росіянина. Комуністи прекрасно бачили, що відбувається з їхніми однопартійцями в Росії, тому не хотіли повторювати їхню долю. Це також треба враховувати, аби не впадати в надмірний ідеалізм, вважаючи результат референдуму гармонійним єднанням всього народу.
Унікальний випадок української історії — етнічні меншини проголосували за нашу незалежність. Українцям не можна цього забувати. Тим паче, що тепер ситуація змінилася — з'явилися ксенофобські настрої, хоч реального підґрунтя для них немає.
1 грудня 1991 року був один із перших випадків в історії України, коли наша доля вирішувалася не на кінчику шаблі, а на кінчику пера. Мирним, демократичним шляхом. За останні 20 років ми двічі самі несли відповідальність за свою долю, за наявність чи відсутність у нас якихось прав — 1991-го і 2004-го. Ці два успіхи досягнуті без крові та жертв. Не варто зрікатися ненасильницького шляху змін. Треба вірити в його успішність.
6 
1
Коментарі