Неділя, 22 грудня 2019 17:00
Сергій Чирков
Сергій Чирков
Письменник

В очікуванні Снігуроньки, яка торкнеться вустами щоки

На поверхні моїх спогадів про Новий рік лежить пелюстка ніжного поцілунку. Світло-рожева, майже біла. Такими були того грудневого дня Анині губи. Десятиліття спливли – а вона лежить, наче від учора. Святом. Новорічним дивом. Найпершим доторком дівочих губ.

Власне, цілунок призначався не мені – Дідові Морозу, якого мав грати найвищий у нашому четвертому класі хлопець. Але Вовка Камишан, довідавшись про "сороміцьку сцену", від ролі відмовився. Мені також сорочка до спини прилипла, коли вчитався, та Ксенія Кирилівна зупинила протест раніше, ніж я відкрив рота. "Ти зірвеш мені спектакль!" – сказала класна керівниця.

Про що була п'єса, не пам'ятаю. Вбравшись у кожух, шапку й бороду, я закляк на сцені сільського клубу. Слова з мене таки виходили, інакше учителька потім не похвалила б. Але хто говорив мною – не відаю. Справжній я напружено чекав миті, коли Аня Мирошниченко зіпнеться на пальчики – вона була найнижчою дівчинкою в класі – і торкнеться вустами моєї щоки.

Ялинок у пору мого дитинства по хатах не ставили. Та й навіщо? Вистачало тієї, що у клубі. Її встановлювали перед сценою на два-три дні, дітвору потішити. А потім прибирали. Ще ж мав бути дорослий концерт, та й кінофільми треба крутити. Прикрашали тим, що встигали вирізали і склеїли школярі на грудневих уроках праці.

Дорослі концерти були наполовину експромтами. Хто хотів, приходив на репетиції, але здебільшого готувалися вдома. Потім сідали серед глядачів і чекали. Після третього-п'ятого номера хтось неодмінно вигукував: "Миколо, а тепер – ти!" Або: "Зинаїдо Андріївно, твоя черга!" Загал підхоплював запрошення – і гаражний водій та вчителька початкових класів піднімалися на сцену. Він – співати пісні з репертуару Івана Козловського, вона – представляти монолог із Шевченкового "Назара Стодолі". Аплодували своїм щиро й гаряче.

Клуб, побудований власником конезаводу наприкінці ХІХ століття, був для села усім. Кінотеатром. Концертним залом. Танцювальним майданчиком. Місцем репетицій для духового оркестру. Спортивним комплексом: тут можна було пограти в шахи, шашки чи доміно, позайматися з пудовими і двопудовими гирями. Була і штанга. Поряд із клубом – футбольне поле і волейбольний майданчик. Біля нього закохані призначали побачення – на Темній алеї, на місточку через струмок або під високими тополями. До клубу йшли здибатися з друзями.

Клуб жив, поки жило і працювало село. Кілька десятиліть руйнації сільського виробництва перетворили його на пустку. Не врятував і перехід у нове приміщення. В останній приїзд я нікого біля клубу не зустрів. Торкнувся замка, позазирав у вікна.

Із розвитком самоврядування і послабленням централізації у селі з'явилися господарі. І клуб ожив. Громада взялася облаштовувати своє життя. Їй поки що нема на кого зіпертися. Ні конезаводу нема у його колишній могуті, ні нової економічної сили, яка обіцяла постати. Але є бажання відновити рідну Новолимарівку. І – велика надія.

Надія моїх земляків слабша за безумні плани новоявлених державників донищити все, що живить людське в людях. Позакривати малокомплектні школи і неприбуткові фельдшерські пункти, доруйнувати клуби й бібліотеки. І як останній гвіздок у труну, висмикнути з-під українського села землю, аби і стояти не було на чому. Нема на селі сили, здатної протистояти безвідповідальним планам. Але напередодні Нового року хочеться вірити в казку.

І я вірю: манкурти згинуть разом із варварськими ідеями, "як роса на сонці", а моє село стоятиме. В ньому ходитимуть на роботу і до школи, а ввечері – до клубу. І знову всім селом святкуватимуть Новий рік. І щоразу якийсь хлопчина стоятиме на сцені у тремтливому очікуванні Снігуроньки, яка зіпнеться на пальчики і торкнеться вустами його щоки. А дочекавшись – понесе світлий дарунок крізь життя

Зараз ви читаєте новину «В очікуванні Снігуроньки, яка торкнеться вустами щоки». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода