Чимало добрих справ устиг зробити на Черкащині кандидат у народні депутати Володимир Зубик. Не залишає він без уваги сільські школи та садочки, ФАПи й амбулаторії, сільські ради та будинки культури. Йде назустріч тим, хто до нього звертається.
Серед таких — Оксана і Анатолій Семенчуки із Демок Драбівського району. У родині ростуть двоє дітей — 12-річний Владислав і 7-річна Олександра. Влад ходить до школи. Проте для його сестри двері туди зачинені. Дівчина народилася 7-місячною, лікарі одразу поставили невтішний діагноз ДЦП.
— Ми не раз відвідували з Олександрою лікарів, але щоб результат був відчутний, курс слід повторювати через кілька місяців, — розповідає Анатолій Семенчук. — А головне — потрібна операція на стегні, яка включатиме п'ять окремих втручань. Адже в Саші не просто вивих стегнового суглоба, в неї немає того місця, де мав би розміщуватися той суглоб.
Анатолій Семенчук запрошує до хати. Біля ґанку всміхається дівчинка в інвалідному візку. Поруч мати Оксана, теж в інвалідному кріслі. Два роки вона не може сама пересуватися. Після операції із видалення хребцевої грижі прикута до ліжка. Каже, ймовірно, лікарі зачепили спинний мозок.
— Я була у відчаї, адже не мала права хворіти. Мені ж Сашу треба було піднімати. А тут така біда зі мною, — говорить Оксана. — І як мій Толік усе це витримав?
Господар навчився полоти, копати, сіяти, доїти корів. У їхньому обійсті їх були чотири, ще два бички, аби було з чого мати гроші на лікування дружини. З роботи звільнився, бо мав доглядати за дружиною й донькою. Згодом придбав доїльний апарат. Узяв у кредит пральну машинку, щоби пришвидшити хатні клопоти. Родина живе за пенсію і за ті копійки, які отримує за молоко.
— Зараз тільки дві корови залишив, бо не встигаю, сил не вистачає, — говорить Анатолій. — Свиней теж не тримаю, бо на них узагалі часу немає.
Навчився готувати, бо дружина по хаті пересувається поповзом. Після лікування вона почала відчувати ліву ногу. Згодом і до правої повернулася чутливість. Тепер Оксані потрібний реабілітаційний курс у Києві, але відвезти її до лікарні немає як — без догляду залишиться Олександра.
— Довгий час мені допомагав батько, але й він зараз захворів, — розказує Анатолій Семенчук і гладить доньку по голові. — Мені немає на кого надіятися, тільки на самого себе. Сільська рада раз на рік виділяє 1000 гривень. А де мені решту грошей на лікування брати, якщо тільки на підгузки дружині витрачаю десь 500 гривень на місяць?
Про ситуацію в родині Семенчуків дізнався Володимир Зубик. Одразу повідомив у благодійний фонд "Лицем до лиця", представники якого зголосилися надати сім'ї 10 тис. грн.
— Якщо за кордоном благочинні організації перераховують кошти на лікування й належний догляд навіть бездомних тварин, то про людей годі й говорити. Україна сьогодні теж прагне стати європейською державою. Але чути, бачити й відчувати людську біду чомусь майже не здатна, — коментує Володимир Зубик, 54 роки. — Та я вірю в те, що наша нація такою не була. Споконвіку українці допомагали одне одному, підтримували й співчували. Не треба і не можна сьогодні заплющувати очі на біду ближнього, адже ми не знаємо, де завтра опинимося самі. І хоч милосердя та співчуття сьогодні рідкісні риси, та саме вони підносять людину на духовно вищий щабель.
Володимира Зубика вразили ще дві людські долі, а точніше, ставлення до цього односельців. Замість того щоб просити у благодійного фонду допомоги на облаштування села, люди прохали підтримати хворих дітей. Фонд виділив по 5 тис. грн Тетяні Зражевській із Золотоношки Драбівського району на поїздку до Трускавця для реабілітації після операції в Німеччині. Стільки ж отримала й родина Новодранів із Безпальчого цього ж району, щоби пролікувати хворого на лейкемію сина 4-річного Олександра. Після візиту благодійників щасливішою стала й сім'я Єсиків із Ковалівки. Представники організації "Лицем до лиця" вручили голові родини сертифікат на суму 10 тис. грн. За ці гроші він придбає будівельний матеріал, аби перекрити підвальне приміщення недобудованої хати. Адже досі подружжя зі своїми сімома дітьми мешкає в 100-літній хаті-мазанці з облупленими стінами й просілим фундаментом.
— Молоді сім'ї, хоч і багатодітні, але показові, сьогодні треба підтримувати, а не відвертатися від них, — зауважує Володимир Зубик. — Це країна повинна дбати про те, в яких умовах живуть її діти. Якщо ж вона не здатна це зробити, годі сподіватися на гідну націю завтра. Діти вчаться жити в нас. Тому сьогодні необхідно допомогти їм встояти на ногах, а завтра вони не дадуть нам упасти.
4 
35413
Коментарі