Киянка 40-річна Світлана Бабенко три роки тому купила в Умані будинок. Тетяна працює бухгалтером у кафетерії, її чоловік Володимир — водій, син — студент.
— У нас була однокімнатна батьківська квартира, — розповідає. — Батьки померли, ми з сестрою вирішили продати квартиру, а гроші розділити. Я розрахувалася зі своїми банківськими кредитами і на руках лишалося якихось 20 тисяч. Довго думали, в щоб їх вкласти, аби не лежали без діла. Банкам не довіряли, і слава Богу. Надумали взяти дачу.
Під Києвом — із нашими 20 тисячами доларів і не потикайся. Під Білою Церквою нам запропонували за 22 тисячі доларів земельну ділянку.
В Умані Бабенки придбали новий будинок з ділянкою за $20 тис. Приїжджають на дачу щовихідні. Садівництво та городництво жінка вподобала, хоч називає себе городянкою.
— Посадили полуницю, — демонструє власне господарство. — Цьогоріч чекаємо врожаю. Там у нас смородина й аґрус. Із городу маємо все своє — бурячок, капусту, моркву, картопельку. Набагато вигідніше, ніж купувати. Та й все натуральне. Наперед знаю, що ніяких хімікатів там немає.
Володимир Бабенко каже, що спочатку був проти ідеї з дачею:
— Пам"ятаю, приїхав на оглядини. Саме дощ. Дорога ґрунтова. Виліз з автомобіля, оглянувся, подумав — куди я потрапив і де мої речі.
Вони ще й жадні. Ти їх пивом пригощаєш, а вони до пива сухариків взяти не хотять
По сусідству з Бабенками живе Ганна Філіпченко.
— У Ганни Миколаївни є свиня. Якось жінка каже: "Треба свиню порати йти". Я подумав, пороти за щось мають тварину. Питаю, за що ви її б"єте? Потім довго реготали з того, — розповідає Володимир.
Раніше він працював у будівельній фірмі. Багато нервував. Коли відчув, що може згоріти на роботі — покинув її. Кілька місяців жив на дачі в Умані.
— І як на світ народився, — каже. — Тут змінюється темп життя — воно протікає не так швидко, як у круговерті столиці.
Дачники за останні роки стали для уманчан сусідами. Бажання жити в провінції в людей не зникло під час кризи. Цієї весни ціна нерухомості зросла вдвічі.
— Попит іде саме на приватний сектор, — каже директор уманської агенції з нерухомості "Альфа" 42-річний Володимир Красножон. — Особливо в селах. Тільки за останній тиждень із десяти виставлених приватних будинків купили сім. П"ять — придбали під дачі жителі великих міст. Просять підшукати щось подешевше, хай навіть із напіврозваленою хатою, аби була латка городу.
Кияни й одесити купують нерухомість у селах біля автотраси Київ–Одеса. Нею легко й швидко дістатися додому.
— У деяких селах можна купити кілька соток землі за 5–8 тисяч доларів, — каже ріелтор Костянтин Плохута. — Для Києва такі розцінки цілком прийнятні, аби побудувати хоча б крихітну будівлю та тримати город.
Уманці вважають, що кияни відрізняються від них.
— Одягаються, як бомжі, — каже 31-річна Вікторія Присяжнюк. — Не роблять акцент на виробах зі шкіри, підборах чи золотих прикрасах. Усе повинно бути просто і зручно. Насправді ж виявляється, що ті прості та зручні речі коштують у кілька разів дорожче за якусь шкіряну куртку.
— Люблять звертати увагу на дрібниці, — ділиться спостереженнями уманчанка Ірина Дахновська, 28 років. — У супермаркеті уважно вивчають чек, чи випадково їх не надурили на гривню-дві. В автобусі вимагають квиток.
— Кияни й одесити, зазвичай, ще й жадні, — розказує Юрій Леонтієв, 46 років. — Ти їх пивом пригощаєш, а вони до пива сухариків взяти не хотять, зате сидять і розказують, які вони круті та скільки заробляють.
Бабенки розказують, що за три роки до провінційного життя звикли.
— Уже знаємо, що тут свої традиції, намагаємося жити за ними, — каже Світлана.
Узимку родина наймає сторожа. Платять йому 200 грн, щоб опалював будинок і наглядав за ним.
4 
35413
Коментарі