Щирість намірів Руслани Лижичко виступити проти судової системи України та заступитися за родину Павличенків сумнівів не викликає. Правда, безсумнівним лишається одне: театралізована прес-конференція в наручниках, проведена співачкою 3 грудня – бажання створити довкола себе черговий інформаційний привід. Бо дотепер все, що відбувається з Русланою – лише наслідок її перемоги на вторинному, за одноголосним визначенням музичних критиків та культурологів, конкурсі Євробачення-2004.
Коли спробувати спроектувати діяльність згаданої артистки на радянську епоху, то може вийти цікава річ. У свідомості українців Руслана Степанівна хоче бути кимось на зразок Олексія Стаханова чи Юрія Гагаріна. Перший, шахтар-передовик, зразковий робітник, за одну серпневу робочу зміну видобув рекордну кількість вугілля. Тобто, підкорив надра землі. Другий став першою на планеті людиною, котра підкорила космос. Обидва стали символами, досить швидко переставши виконувати свою основну роботу, а якщо й виконували, то вона загалу лишалася непомітною. Стаханов став символом рабської праці, хоча нею не займався. Гагарін полетів у космос старшим лейтенантом, сів відразу майором. Обох пропаганда подавала як радянських авторитетів, вони підписували листи й звернення, хоча насправді від цих символів героїзму не залежало зовсім нічого.
Готовий визнати – Руслана Лижичко пішла далі радянських пропагандистських кумирів. Підкоривши "Євробачення", вона далі хоче мати величезне значення для України, бути одним із її символів. Справді, навряд чи десь блискуча перемога, але на прохідному конкурсі, принесла б артистові дивіденди. В Україні співачка після цього музичного подвигу майже відразу стає Народною артисткою України. Країна того року перебувала на піку серйозної політичної кризи, до якої додалися соціальна, суспільна та культурна. Зокрема, практично всі високі державні звання вже на той час були дискредитовані та не значили зовсім нічого для реального розвитку митця. Проте Руслана, напевне знаючи це, не просто приймає звання – вона приймає його від Леоніда Кучми. А ще – ключі від київської квартири від тодішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича, проти якого досить скоро виступала на Майдані, підтримуючи "помаранчеву" команду.
Далі починається найодіозніший, як на мене, та найменш послідовний епізод у житті артистки, котра тепер бореться за чесні суди. Вже 2006 року Руслана обирається народним депутатом від "Нашої України". Як сказано на офіційному сайті співачки, головний аспект її політичної діяльності – благодійність. Хоча, як на мій скромний та дилетантський погляд, головний аспект діяльності політика й депутата – законотворчий. З огляду на це вчинок її колеги Святослава Вакарчука, який здав мандат, зрозумівши, що таке українська політика, виглядає набагато адекватнішим.
Але хай би Руслана просто побула депутатом, творчим обличчям певної партії, а потім перестала. Ні, все набагато складніше. Зовсім недавно Руслана Степанівна зробила сенсаційне зізнання. Виявляється, стати депутатом її змусили. Так само, як раніше примусили стати радником того самого Януковича, на якому нині лежить відповідальність за всі беззаконня, з якими палко бореться артистка Руслана.
Легко визнавши, що, як політик, нічого не зробила, співачка у жовтні 2008 року пише листа до прем'єра Юлії Тимошенко, де вимагає від неї як голови уряду вжити негайних заходів для захисту авторських прав. Не без участі Руслани підраховано: держава винна музикантам мільярд гривень у якості авторських відрахувань. Проте як сама Руслана, так і більшість підписантів, не гребують участю в безкоштовних передвиборчих концертах, фактично живучи від виборів до виборів. Співає Руслана Степанівна, в тому числі, і за Юлію Володимирівну. Котра, нагадую, мусить повернути артистам їхні кревні. Отже, ситуація заперечує саму себе. З одного боку, Руслана справедливо вимагає дотримання законів про авторське право. З іншого – робить усе, аби ліцензійний, платний контент був нікому з її фанатів не потрібен, адже можна прийти та послухати халявний "політичний" концерт. Розбестивши слухачів дурняком, Руслана обурюється, чому їй та іншим музикантам ніхто не платить роялті.
Найкращим інформаційним приводом для митця є звіт про актуальну творчу діяльність. Згоден, у самому факті протестів Руслани проти беззаконня та расизму нема нічого дивного. Навпаки, це робить артистові та громадянинові честь. Проте подібні публічні акції, як на мене, працюватимуть краще, коли за їхнім ініціатором не тягнеться шлейф співпраці з владою на різних етапах, від Януковича до Ющенка. І головне – зізнання в нещирості такого співробітництва.
У нинішніх умовах найменша співпраця з політиками, хай і в недалекому минулому – це те саме, що членство в партії або комсомолі за радянських часів. Від колишніх комуністів та комсомольців ми теж чуємо гучні заяви про те, що їх, виявляється, змушували. Але, з усією повагою до щирих намірів Руслани Лижичко висловити свою громадянську позицію нині, ці заяви розбиваються об небажання висловлювати таку ж саму позицію раніше. Відмовившись, зокрема, як від співпраці з Януковичем, так і від участі в халявних передвиборчих концертах. Краще тихенько виступати в дитячих будинках – це більше схоже на позицію творчої особистості та громадянина.
4 
1
Коментарі
18