Больно, что от войны страдают дети

Они будут нести в себе это затаенное и скрытое горе, этот животный страх

Іноземна журналістка запитала мене прямо: коли ви вперше заплакали під час війни? Не питала, чи плакав я взагалі, бо в цьому не мала сумнівів. Ще й сказала оте болюче "вперше". Я подумав, що в нашій патріархальній культурі чомусь не прийнято ставити такі питання чоловікам, і вже хотів навіть з'їхати з теми. Але питання заскочило мене настільки зненацька, що випалив правду: на третій тиждень.

Як не дивно, для цього не було жодного жахливого воєнного приводу. Це не були перші фото з Бучі, це не були кадри загибелі українських військових, це не були новини про ракетні обстріли.

Навпаки – вперше під час війни я розплакався від абсолютно мирних, можливо навіть щасливих, безтурботних кадрів. Для цього треба було мати важкий волонтерський день, коли за всіма машинами й коробками не бачиш людей, і трохи самотності ввечері. Десь тоді я й відкрив лептоп і побачив на екрані знимку ужгородського фотографа Сергія Гудака.

На тому фото був велетенський зал місцевого спорткомплексу, де на підлозі розстелили каремати й спальники для прийому внутрішніх переселенців. Було видно, що ці місця "обжиті": пістрявіли ковдри, висіли куртки, збоку притулився рюкзак, а біля коробки, що служила імпровізованим столом, зібралися люди. Одна жінка поринула в телефон, а інша – мама або сестра – розвернулася до двох маленьких дівчаток.

Є в цій фотографії щось з ікони, таку композицію й сюжет ніколи навмисно не вигадаєш. Це саме життя попросилося в об'єктив, його глибинна сутність. Разом із недбало закинутою ногою на ногу, що перетворює цей кадр із сентиментального у майже побутовий. Після сотень побачених трупів і зруйнованих будинків доля хотіла, щоб саме від цього кадру я раптом не стримав сліз.

Хоча, здавалося б, чому плакати? Люди на фото живі, вони, можливо, не в найкращих умовах, але вижили – а отже попереду на них чекає ціле життя, в якому буде повно щастя. У них ще буде свій дім, дні народження та подорожі, кар'єрні успіхи й затишні сімейні вечори. Їм пощастило значно більше, ніж тим, хто не встиг вибратися зі своїх містечок і сіл, хто пережив окупацію, зазнав тортур чи зґвалтування, бачив убивства і переступав трупи.

Але водночас увесь цей тягар болю вони понесли на ціле життя з собою. І ці двоє маленьких дівчаток, які ще нікого в житті не скривдили, а вже стали біженками. І їхні батьки, які тепер навіть не мають окремого куточка, де можна на самоті обійняти дітей і заспокоїти їх. Думаю, кожна мама та кожен батько української дитини в ці дні ставив собі це питання: для чого ми привели їх у цей жорстокий, убивчий світ?!

Це ж якась уселенська несправедливість, що мучитися й страждати мають діти, що саме вони, які сьогодні ще нічого не виказують і зі сміхом гасають по дитячих майданчиках своїх біженських міст, понесуть у собі це затамоване й приховане горе, цей тваринний страх – від сирен, від бомб, від утечі, від очікування батька з фронту.

Їм страшно, їм боляче, їм самотньо. Навіть тим, які ще не вміють говорити, бо вони вже всмоктали тривогу з молоком матері. Навіть тим, які через свою підліткову норовливість лише огризаються й чорно жартують. Навіть тим, які живуть далеко від лінії бойових дій, але щодня бачать кадри війни у новинах.

Батькам боляче, бо не можуть захистити своїх дітей. Дітям боляче, бо не можуть захистити своїх батьків. Ось що я побачив на тій фотографії.

Передруковується з дозволу видання "Збруч".