"Погребенные мусором" – это фильм-предупреждение для украинцев

Горы свалок делают наши города и села плохо пригодными для нормальной жизни

"Це місце непридатне для життя", – написала на своїй сторінці в Facebook журналістка Леся Москаленко. Хто читає її сторінку, знає, про що мова. "Росте і смердить сміттєвий полігон у Підгірцях, куди Київ звозить відходи. І ростиме, бо це – бізнес. Та ще і нескінченні, десятками мільйонів гривень вливання з бюджету міста. Сміття – це таки золото за певних обставин". Пані Москаленко давно, системно й, на жаль, без очевидного успіху б`є на сполох, розказуючи й показуючи, як люди засмічують Київщину. Саме так, люди, мешканці містечок і сіл – своєю байдужістю. Бо "все це відбувається за мовчазної згоди людей, які тут живуть. Їх не цікавить кочегарка і смітник під хатою. І що природи вже майже не лишилося і ніякої туристичної чи рекреаційної зони тут не буде. Їх цікавить, чому на 5 грн подорожчала маршрутка і коли посадять Порошенка".

Цитований допис Леся Москаленко зробила 19 березня. Цікавий збіг: у той самий день на YouTube відбулася прем`єра документального фільму Мар`яни П`єцух "Поховані сміттям" – стрічка є продуктом власного виробництва "Громадського". Станом на тепер вона зібрала без малого 60 тисяч переглядів, і варта більшої увагу. Адже це перший – принаймні, на моїй пам`яті, – повноформатний фільм про проблеми утилізації сміття в Україні, - пише Андрій Кокотюха для "Детектор медіа".

А інформаційному приводу для створення "Похованих сміттям" незабаром виповниться п`ять років. У травні 2016-того, за три місяці до 25-тої річниці нашої державної Незалежності, горіло Грибовицьке сміттєзвалище на Львівщині, воно ж – чи не найбільше в нашій країні. Принаймні, так говориться в фільмі, хоча я не міряв розміри інших сміттєзвалищ.

Наші люди здебільшого не просто готові жити в тотальному смітнику, а ще й самі збільшують засмічену територію

Відтак згадана документальна стрічка журналістки П`єцух прямо перегукується з дописом журналістки Москаленко, а також із низкою інших, не названих тут дописів. Усі ці спостереження вкупі приводять до сумного висновку: найбільше звалище сміття в Україні – власне її, читай – наша з вами територія. А поховані сміттям не лише троє пожежних, котрі загинули під час ліквідації в Грибовичах і яким присв`ячено основну частину фільму – всі ми. Гори звалищ, особливо – згадані авторами 30 тисяч стихійних (підозрюю – їх більше) уже роблять наші міста й села погано придатними для нормального життя. Хоча – і в цьому прикрий парадокс ситуації, – наші люди здебільшого не просто готові жити в тотальному смітнику, а ще й самі збільшують засмічену територію.

Серед авторів "Похованих сміттям" – Надія Парфан, відома, без перебільшення, блискучим документальним фільмом "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго". Він – не так про профспілковий народний хор, як про повільну й невблаганну руйнацію певної системи, з якої йдуть старші люди й куди не йдуть люди молоді. Аварія на Грибовицькому звалищі та людські жертви внаслідок її – тотожна тема, той самий контекст. Гігантський сміттєвий полігон, закладений у 1950-х, виріс на 60 метрів та зовсім не знав модернізації. Так само, як будь-яке успадковане від СРСР комунальне підприємство. Саме від їхньої роботи залежить наше з вами комфортне повсякдення – і саме ця сфера державних послуг руйнується, знищує сама себе й ховає під собою людей.

Гігантський сміттєвий полігон, закладений у 1950-х, виріс на 60 метрів та зовсім не знав модернізації

У цьому контексті згадується розкручена у радянські часи повість донбаського шахтаря Владислава Титова "Всім смертям назло". Вона автобіографічна. В основу покладено, як вважається, подвиг автора: 1960-го року він, гірничий майстер, спустився в шахту і побачив порушення правил техніки безпеки. Оголені дроти валялися в воді. Титов вирішив виправити ситуацію. Результат – лишився без обох рук. Його твір, що побачив світ сімома роками пізніше, пропаганда подавала як повість, написану затиснутим у зубах олівцем. Далі – переклад на 22 мови, загальний тираж понад 6 мільйонів примірників лише російською. Але по суті твір є фіксацією безвідповідальності тих, від кого залежить безпека праці. З радянського нехлюйства вправно зробили радянську ж звитягу.

Подвиг Титова свого часу був такою ж трагедією, як нині – загибель трьох пожежних у Грибовичах. Ризикувати собою за нормальних умов не треба. Звалище відпрацювало свій термін, але через відсутність альтернативи його далі експлуатували. Вдови завалених сміттєвою горою чоловіків наголошують на двох речах: пожежні виконували свій обов`язок, чого не скажеш про тих, чия робота вимагала дбати про безпеку власне звалища.

Автори "Похованих сміттям" часом навіть трошки зловживають, раз по раз акцентуючи на горі трьох жінок, прив`язаності батьків до дітей, зокрема – залишаючи їхні крупні плани. А початок стрічки – коли маленька дівчинка цілує портрет тата на цвинтарному пам`ятнику, ставить подачу матеріалу на межу етичності. Маю на увазі використання в кадрі дітей задля максимального посилення емоційної складової. Після цього в мене були підставові побоювання, що ближче до фіналу в трагедії цих сиріт прямо чи непрямо звинуватять тодішнього президента Петра Порошенка. Адже саме його, свого тодішнього політичного опонента, досі винуватить у цьому чинний мер Львова Андрій Садовий. До честі авторів, обійшлося: пан міський голова згадав про навмисний підпал, на тому в кадрі все.

Стрічка зосереджена на людській трагедії, якої могло не статися, й на покаранні за недбалість, якого досі не відбулося попри тривалу судову тяганину

Стрічка зосереджена на людській трагедії, якої могло не статися, й на покаранні за недбалість, якого досі не відбулося попри тривалу судову тяганину. За кадром же лишається не менш важливе та глобальне: з того часу львівське сміття перетворилося на всеукраїнську проблему та медійний мем. Насправді "пригоди львівського сміття" – це не смішно. Загибель людей, які були коханими чоловіками, батьками, друзями й громадянами – трагедія, яку нема з чим порівняти. Проте вона нікого з відповідальних осіб не зробила кращими й не витверезила бодай частину суспільства.

Адже коли на Львівщині нема, куди викидати сміття – ним завалюють інші регіони. Коли в тих регіонах на чуже сміття полюють, а свого не помічають – це передумова для екологічних та навіть техногенних катастроф. Що потягне за собою не одне людське життя. Тож "Поховані сміттям" я б сприймав найперше як фільм-попередження. З якого дуже бажано зробити висновки. Принагідно ставлю під сумнів відомий слоган "Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять". Смітять усюди, людина своєю життєдіяльністю продукує тони відходів. І не всякий прибиратиме за собою, передусім – в Україні, де такої культури ще нема. Тож або прибирати за іншими й утилізувати правильно, або готуватися до нових жертв.

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі