Что у нас есть свое, чтобы не было Божьим? Время

А Праздники не могут не быть веселыми

На питання святого Франциска – а що у нас є своє, щоби не було Божим, – мудрі люди у різних народах відповідали: маємо час.

Франциск вже був тоді святим, але про це ще мало хто знав. Знали ті, що тонко відчували, не сумнівалися у силі власного відчуття і не надто прив'язували своє знання до формальних нормалізованих фактів і актів. Бо у Римі ще вирішували, що краще з ним вчинити: оголосити єретиком чи святим. У центрифузі рішень і відчуттів багатьох осіб формувався осад історичних подій. Властивості і обставини, вихідні дані були відомими і даними, а тому константними. Ніхто ніколи не може зробити з тим, що не є його. Сепарованість від фатуму і константи виявляється тільки у таймінгу. Як розпорядитися наданим собі собою, як розпорядитися своїм часом, в якому розігрується лотерея вільного вибору, в якому із дарованих властивостей може розкластися пасьянс акту.

Грубо кажучи, маємо тільки одне – старіння. Воно робить нас інтегрованими у світовий розклад і одночасно є гарантом нашої автономності, власної окремішності, власної вільності і безвідповідальної відповідальності.

Час, який був використаним до цієї миті, – це і є властиві ми, незалежно від того, яким є дух теперішнього часу. Час, який є у потенції, про який не знаємо, скільки його маємо, є нашим теперішнім буттям. І життя є тим кращим, чим менше потенційного часу потрібно нашій уяві про повного себе. Чим більшою є довіра до того, що у цьому недоступному до вимірювання і розрахунку балоні дихання, можливо, уже залишилося менше, ніж зовсім трохи.

Хоча, звичайно, відключати балон завчасу ні в якому разі не варто. Кожне диханнє само має зістаритися до повного викінчення. Тут уже працює інший таймінг, коли ми своїм часом чинимо найважливіші речі.

По-перше, шліфуємо ним, собою душу, яка дана нам у користування.

По-друге, служимо фабрикою почуттів для усіх, хто якось довкола нас присутній.

По-третє, вистарюємо самих себе, щоби мати більший арсенал набутого для перфекції того останнього жесту, найправдивішого смертельного жесту, заради якого ціле своє життя витрачаємо свій власний час саме так, як вдалося…

Як на мене – вся оця пурга (чи тєлєга, чи осяяння) звучить дуже-дуже оптимістично і життєствердно.

Тому я не дуже розумію реакцію двох різних осіб після того, як я вступив з ними у світоглядну дискусію, щоразу виголошуючи майже дослівно текс, який поданий вище.

Одна особа була монтажником електричних освітлювальних конструкцій, які розмістили під моїми вікнами ще в кінці листопада. Відтоді доводиться або затулятися чимось щільним, що тут востаннє робили у сорок четвертому році, боронячись під контролем гестапо від радянських бомбардувальників, або навпаки – намагатися заснути у карнавальному сяйві, що влазить у всі закапелки кімнати і мозку. Казав йому фальшивими інтонаціями: щось ви дуже скоро цего року… А він – та най би той рік вже скорше скінчився. Я казав ще, що то не поможе викреслити рік, а він мені – щось ви дуже песимістично настроєні.

А інша особа. Миє сходи. Я їй кажу: Боже помагай, Веселих Свят! Вона натомість – дякую, і Вам дай Боже здоровля, але які вже можуть бути веселі свята…

Розповів їй про таймінг. А вона траснула шматою до підлоги і стала ще більше серйозною. Аж заки можливість войовничої суперечки не відродила її наступального оптимізму.

А Свята не можуть не бути веселими, бо ж Богочоловік отримає свій автономний час. Довівши врешті його до довершеного жесту. Шліфуючи Себе. Фабрикуючи наші почуття.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"