"Пограничная гибкость" делает идентичность украинцев размытой и причудливой

Как эта черта будет развиваться дальше?

Знайома сільська вчителька з Кіровоградщини розповідає мені про онуків:

- Аліска раз на місяць, а то й двічі до мене з Кременчука приїжджає, таке ж добре дитя. Каже: "Бабушка, мы с Ростиком тебе всю картошку в погреб переносим, ты, главное, колено не труди".

Бізнесвумен і кураторка проектів, яка кілька років живе з родиною і працює в ЄС, пише пост про свого сина, якого гнітить невідомість і тривога через пандемію:

- Сьогодні лежимо з дитиною, говоримо про Різдво і новорічні свята, а він мені: "Mom, I don't know what to expect next year. I'm a little scared".

Київська співачка, яка п'ять років тому емігрувала до Канади, розповідає, як її троє дітей прекрасно адаптувались до нової країни:

- Діти дуже швидко звикли, знайшли друзів, бойфрендів, вивчили мову, уже між собою говорять лише англійською і французькою, так що все супер.

Мене завжди дуже цікавить, як працюють ось такі злами, напряму пов'язані з ідентичністю (бо зміна мови це серйозний злам). Як людина потрапляє у слухняну і зручну захищеність під іншу сильнішу (чи агресивнішу) культуру? Наскільки ця зміна болюча для різних людей? Вона усвідомлена? Вона приймається тяжко чи як щось природне? Як це пов'язано з почуттям власної цінності і власного я? Чи переживає людина такі злами як втрату?

Я іноді говорила про це з українською діаспорою в США і Канаді. Вони, до речі, роблять величезні зусилля проти асиміляції дітей. Від лайтового принципу "вдома лише українською", суботніх українських шкіл, аж до виховання дитини лише в україномовному середовищі до 5-6 років (тобто певної мовної капсули, я бачила й такі приклади. І це теж працює).

Так чи інакше, люди, у яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову (внаслідок змішаних шлюбів, скажімо чи інших причин), часто сприймають це трагічно, як розрив родинного і внутрішнього зв'язку.

На іншому полюсі мене з дитинства вражає один приклад мовної і культурної стійкості. Моя мама народилась і виросла на Наддніпрянщині. І ось в цьому україномовному морі степових сіл є два російські села. Камбурлєєвка і Зибкоє. Ці села засновані 1805 року, місцевим поміщиком І. Камбурлеєм, який переселив сюди зі своїх маєтків Орловської і Тамбовської губерній частину кріпосних селян. Нащадки цих російських селян говорять російською мовою і не асимілюються уже 215 років. І якщо послухати їх у рейсовому автобусі Павлиш-Зибкоє, то ти чітко чуєш, як говорить російська глибинка, це не українська російська, це саме тамбовська російська. Ось така культурна і мовна стійкість.

Ну і повертаючись до моїх питань щодо асиміляції. Я розумію усі наші історичні тягарі, постоколоніальність і постгеноцид, які відразу ж спадають на думку. Але є ще пов'язане поняття "прикордонної ідентичності". Здатності суспільства узгоджувати ідентичності, виробляти modus vivendi з "іншими". (тут я буду собою, а тут трошки ні, але все це я).

Сергій Плохій пише про цей феномен у книжці "Брама Європи". Про Україну, як місце зустрічі імперій протягом століть – від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових. У XVIII ст. Україною керували з Санкт-Петербурга й Відня, Варшави і Стамбула. В XIX ст. лишились дві перші столиці і врешті у XX лише Москва. І що кожна імперія залишила відбиток на характері населення, сформувала особливу прикордонну ідентичність та дух.

Виходить, що ось ця підвищена "прикордонна гнучкість", яка, очевидно, давала змогу українцям пристосуватись і виживати протягом століть, сьогодні може робити національну ідентичність такою мерехтливою, розмитою і химерною як у нас сьогодні.

І тут ще більше питань. Як ця риса розвиватиметься далі? Як вплинула і ще вплине війна?

Словом, дуже цікава тема, щоб подумати і поговорити.

Оригінал