Новая мода киевских улиц – кавказское жабо

Время иронии снова проходит

І не те, щоб я сильно протистояв моді, а надто тій, що стосується зовнішнього вигляду, а ще конкретніше – борід і зачісок. За останні роки бувало в нас усіляке. На початку 2010-х ми звикли до гіпстерських борід так само швидко, як колись до економних стрижок під нуль у дев'яності. Час був тоді такий, а тепер інший. Мода ж бо – це насамперед про те, що набуває критичної кількості і переростає в певну тенденцію. І не конче, аби всі ходили лисими або бородатими в суспільстві, де з'явилася певна мода на лисини або бороди. Важливо, що вона поширюється в середовищах людей, окреслених агрегатним станом молодости – тієї, що, за попередніми приписами ЮНЕСКО, починалася з повноліття, а закінчувалась у 35 років. А отже, передусім вікової категорії, якій і завтра, і післязавтра жити й визначати погоду в цій країні.

Понад усякий сумнів, зовнішній вигляд людей – не просто знак, який пояснює нам щось у людських душах, чи то пак свідомостях. Цілком зрозумілі моди національних, або локальних, або професійних, або субкультурних груп. Нікого в нас не здивуєш ні козацькими оселедцями, ні вісімдесятницькими фокугілями, ні рокерськими хвостиками. Оселедці – непроминущі, як "Історія русів" і "Літопис Самійла Величка". Фокугілі, хоч уже й не здаються тепер кумедними, як ще якихось десять років тому, колись, у середині 1980-х, були неодмінною ознакою гравців моєї улюбленої хокейної збірної Чехословаччини і здавалися cool, бо належали мало не інопланетним істотам Ружичці і Гашеку, які своє коротке-спереду-довге-ззаду-волосся виправдовували звитяжними перемогами над совєтською командою Ларіонова і Крутова. За це можна і треба було поважати не лише самих чехословацьких хокеїстів, а і їхні фокугілі.

Зовнішній вигляд людей – не просто знак, який пояснює нам щось у людських душах, чи то пак свідомостях

Рокерський хвостик – це те, що на ціле десятиліття захопило й мене. От саме тоді, у дев'яності, коли на вулицях панувала зовсім інша мода – якраз на лисини, – і коли за свій хвостик можна було дістати тягла. Ну, я і діставав, зізнаюся, кілька разів за нього по голові. Небагато, всього лише двічі. Гадаю, це загалом невисока плата за свідомий вибір у постсовєську епоху, а надто коли живеш у спальному районі столичного міста і пересуваєшся між зграйками гопників, наче мінним полем. Отой другий раз був ознаменований суворим питанням: "Када пастріжосся?". І не те, щоб я сильно перейнявся тим другим разом, проте, мабуть, саме він заронив у мені сумнів у тому, чи варто ризикувати головним засобом існування і мислення лише заради того… А от заради чого саме, я й досі достеменно не розумію.

Після тих зв'язаних благенькою ґумкою хвостиків минуло кілька років і моя скромна коротка зачіска перетворилася на лисину. Якраз тоді, на початку 2000-х, вони вже й вийшли з моди разом з епохою тривожних дев'яностих і невідомо куди зниклими гопниками спальних районів. Сподіваюсь, у їхньому житті все гаразд. Утім до рішення голити голову підштовхнули не вони, а радше річ цілком суб'єктивного плану – все розлогіші залисини, за наявності яких будь-яке волосся на голові рано чи пізно перетворило би мене на Степана Бандеру мюнхенського періоду життя. А оскільки Провідник у нас досі один, то плодити додаткові сутності здавалося неприпустимим переступом. Тоді, певна річ, ще можна було проекспериментувати і з фокугілем, бо якраз після тридцяти ззаду росте набагато краще, ніж спереду. Але, як на сонячні двотисячні, мода вісімдесятих здавалася бородатим ретроградством, якому вже не допомагала ні хокейна слава збірної Чехословаччини, ні уся культура східноевропейського гард-року, ні зруйнований Берлінський Мур.

Тож нині мені залишився скромний набір: старосвітська, ще догіпстерська, борода і лисина, в які я не вкладаю бігме нічого, що би бодай якось сигналізувало про мої життєві чи політичні погляди, стан свідомості чи належність до субкультури. Тобто на сьогоднішній день я маю рівнесенько той вигляд, який хочу мати, зважаючи на мої вікові та фізичні кондиції. Вигляд, у якому окуляри завжди підкреслюють ідентичність більше, ніж будь-які інші ознаки зовнішнього вигляду.

Спальні райони столиці кілька місяців тому раптово збагатилися певним типом молодої людини, про яку можна було би попередньо сказати, що вона хоче наслідувати елементи зовнішності лідера Чечні Рамзана Кадирова

Цією короткою історією власного волосяного покриву я хотів підвести до того, що мене тривожить сьогодні. Точніше, навіть не тривожить, а поки що викликає питання. Я мешкаю у столиці, де людей настільки багато, що тенденції в них угледіти не просто важко, а практично нереально. Я маю на увазі саме чоловічі зачіски і бороди – просто тому, що на жіночих не знаюся зовсім. Останні роки в цьому плані можна було би вважати періодом щасливого безчасся без панівних тенденцій, але з мирним співіснуванням усього, що хоче і може носити на голові сучасна людина. Однак сьогодні я відчуваю, що дещо поволі змінюється. Ті самі спальні райони столиці кілька місяців тому раптово збагатилися певним типом молодої людини, про яку можна було би попередньо сказати, що вона хоче наслідувати елементи зовнішності лідера Чечні Рамзана Кадирова.

Навіть не конкретно його, а якийсь середньозважений образ російського репера кавказького походження. Насамперед це борода. Вона не гіпстерська, не еспаньйолка, не ґарібальді, не козлина, не верді й навіть не бальбо, хоч на останню дуже й схожа. Далекий від перукарського мистецтва, я експериментально окреслив би її як кавказьке жабо – коли борода, через підборіддя рівною доріжкою проходить між двома бакендардами. Ця борода, властиво, нібито і є продовженням бакенбардів. Її носії зазвичай ходять парами чи трійками і ніколи не ховають очей. Здається навіть, що вони взагалі не моргають, хоча це й неможливо.

Вони з тих людей, які "беруть вогонь на себе" в ситуації, коли жодного вогню навколо нема. Навпаки, це вони "вогонь", це від них зазвичай відводять погляд і через них ніяковіють і шаріються

Вони з тих людей, які "беруть вогонь на себе" в ситуації, коли жодного вогню навколо нема. Навпаки, це вони "вогонь", це від них зазвичай відводять погляд і через них ніяковіють і шаріються. Це від їхніх зачіпок "дєвушка, у вас вся попа бєлая, чєсно" аж зіщулюються столичні дівчата, ніби слова здатні поранити. Це вони еманують якусь досі небачену тут агресію. І річ якраз не в етнічному походженні. Ні, вони не кавказці. Це слов'янські хлопці, які вдають кавказців, їхню аґресивну поставу, їхню крутість, їхній норов, запозичені з ютубівських роликів і сфери власних уявлень.

Думаю, разом із їхньою появою відбувається зміна віх не лише в нашій моді, а передусім у міжлюдській комунікації. Вони, звісна річ, про щось повідомляють своїми бородами, щось демонструють усім нам, на щось натякають собою і своїми незмигними поглядами. Їх щоразу більше, а буде ще більше. І напруги з агресією буде більше. І вже незабаром настане час, коли ми згадуватимемо нещодавніх трендсетерів моди – гіпстерів, з яких іронізували і знущалися всі, кому не ліньки, як милих ельфів. Здається, час іронії знову минає і поступається чомусь іншому. Про що й повідомляє нам без жодної іронії нова мода київських вулиць і темних дворів – кавказьке жабо.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"

Если вы заметили ошибку в тексте, выделите ее мышкой и нажмите комбинацию клавиш Alt+A
Комментировать
Поделиться:

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Наші автори
Евгения Кузнецова Писательница
Антон Сененко Cтарший научный сотрудник Института физики НАН Украины
Андрей Веселовский Дипломат, бывший представитель Украины в Европейском Союзе
Елена Подолян Психотерапевт, директор ОО "Форпост"
Мирослава Барчук Журналист