Казалось, что мы добиваем Союз. Но нашим оппонентам он уже был не нужен

Эта тема почти вечная

Ще п'ять років тому зі споминами про 1990 рік у мене все було спокійно. Тоді, мабуть, вперше річницю – може тому, що чверть століття – якимось чином відзначали не тільки у медіях, але й у різноманітних школах та університетах. Тобто фраґмент із Революцією на граніті перетворився у пункт офіційної пропагандистсько-виховної роботи у планах усіх відділів освіти. Щось таке, як "герої Крут".

Я був запрошений на масову зустріч із учнями найкращого професійного училища (не має значення, як тепер ці заклади називаються). Побачивши на живо, перед ким мені доведеться виступати, згадав собі себе у молодших класах школи. Тоді до нас регулярно приходили ветерани, розповідаючи про свій бойовий шлях, - пише Тарас Прохасько для видання "Збруч".

Я усвідомив, що тепер сам уподібнююся на тих ветеранів. Бо у моєму дитинстві події війни були тільки на кілька років віддаленіші від двадцяти п'яти років. І, правдоподібно, я на початку сімдесятих не міг зауважити, що ці ветерани не набагато старші від мене теперішнього. Чого я зовсім не міг знати – що людина перед п'ятдесяткою не почуває себе давньою. І її двадцятилітня молодість – навіть достатньо призабута щодо фактознавства – видається невідривною складовою актуального відчуття самого себе.

Відповідно уявив собі стан своїх слухачів. Хоч я і намагався говорити про максимально приватні переживання тих днів, про почуття, які супроводжують молоду людину у моменти її залучення до світових битв добра і зла, розумів, що реалії 1990 настільки далекі від щоденності цих дітей, що майже нічого, крім поборювання страху бути побитим (ким? чому? попросту старшими і сильнішими…) їм ні про що не каже.

Все ж розрив між 1990 та 2020 і у способі життя, і у методі передавати традицію не до порівняння більший, ніж між 1945 та 1975. Минуле минає безслідніше.

Після того досвіду у школі минуло ще п'ять років. Тепер я бачу так само молодих людей, освічених і зацікавлених, для яких тодішня історія вже є настільки далекою, що починає бути справжньою історією. Дистанціованою, задокументованою. Повною цікавинок не зі свідчень ветеранів (які вже теж неодноразово зафіксовані), а як лабіринт з багатьма проходами, ефективними і невіднайденими. Аналіз джерел дає можливість подивитися на тодішні події синтетично. При чому героїчний чин кожної особи вкладається у синопсис навіть не одної складної шахової партії, а цілого сеансу одночасної гри на багатьох дошках.

Завжди наполягаючи на кількох важливих результатах цієї акції: формування покоління, альтернатива комуністичній монополії, демонстрація суспільству можливість ступити на новий щабель ступеня вільності, аж тепер наштрикнувся на пронизливе відкриття.

Даремно я вважав тодішні події останніми зусиллями за повалення Радянського Союзу, хоч так здавалося – здавалося, що ми його добиваємо.

Насправді наші опоненти вже розуміли, що і Союз приречений, і їм він не потрібний. Зрештою, не слід забувати, що жовтень був після 16 липня, що у парламенті були наші люди, що багато чого іншого.

Революція на граніті справді була революцією. У тому сенсі, що всі її учасники діяли в умовах суверенітету. Всі вчилися жити у новій реальності. Проводячи перші масштабні навчання в умовах, максимально зближених до бойових. Виробляючи актуальну модель України. Помірно демократичної і поліінтересової. Незалежного пострадянського суспільного консенсусу.

Публікується з дозволу видання "Збруч"