Лирика Зеленского вызывает на Западе жалость
Там понимают границу между частным и публичным, государственным и личным, своими детьми и чужими
Вихід за межі теплої ванни домашнього зразка, де адепти люблять в інстаграмі, підлеглі і радники ніжно шепочуть на вушко компліменти і щодня старанно масують язиками чуття власної значущості, завдає прикрих іміджевих втрат. Бо там, назовні, нічого неможливо проконтролювати і ні на кого неможливо вплинути. Просто тому, що ні гроші, ні впливи, ні чари там не працюють. А якщо працюють, то лише за грубі гроші. А їх у нас нема. Ні впливу, ні грошей, ні ядерної бомби нема. Тому любити там не будуть.
Ізраїльські ЗМІ – не "Україна" і не "1+1". Але трагедія в тому, що вони навіть не розуміють, чому підставилися, і що треба зробити, щоби не підставлятися. Я переконаний, що людина, яка йому писала давоську промову, свято переконана, що все зробила правильно. І реакція буде відповідна – образа. А не знають вони не тому, що не можуть навчитися, а тому, що такому легко не навчишся. Для того, щоби такому навчитися, треба або бути Гавелом (а отже, як мінімум, читати книжки, бо в книжках – сила; вже мовчу про досвід реальної політики в умовах авторитаризму/тоталітаризму), або мати якусь геніальну інтуїцію – тобто бути "політичною твариною".
Він не Гавел і інтуїції не має. А хуцпи і симпатичної недорікуватості мало
Але він не Гавел і інтуїції не має. А хуцпи і симпатичної недорікуватості мало. Вони закінчуються тут. Хуцпа і симпатична недорікуватість спрацьовує тільки тут, бо тут тебе акваріумним рибкам згодовували протягом 20 років щотижня і вони тебе досі чітко асоціюють з образом кльового хлопця на екрані. Тут можливий культик особки, але це в наших людей ненадовго. А "я не бачу своїх дітей" (чи як там воно було точно) – це "Жьо но манж па сіс жур" Кіси Вороб'янінова. Лірика, "водичка". Таке викликає не співчуття на Заході, а жалість і іспанський сором. Тому що там розуміють межу між приватним і публічним, державним і особистим, своїми дітьми і чужими.
Розуміють, зрештою, також і головне: якого милого люди ходять у політику. Особливо у країні, де триває війна. Так, і все це про людину, в якої перша функція – зв'язок із зовнішнім світом...
Ох, пошвидше би вже нас прийняли до ЄС замість Великої Британії і до НАТО замість Туреччини... Бо ще кілька таких тріумфів – і нашу валізу без ручки прийматимуть лише в літак Медведчука. Здається, саме цього й прагнуть і до цього цілеспрямовано, хоч, можливо, і несвідомо, йдуть. І нас усіх із собою ведуть. Страх і трепет.
Комментарии