Якого правди сила

"О Боже, – прошепотів Дафі з виглядом людини, яка щойно втямила, що будувала на піску й лигалася з манекенами"

Сьогодні мій товариш припустив, що багато хто в Україні відчуває нині те саме, що й народники під час Першої російської революції, коли селяни взялися плюндрувати й палити тихі інтелігентні садиби.

Хоча смисл цієї фрази очевидний, мені ближча інша, не така відверта аналогія. Ближча вона й роману, з якого взято епіграф, – "Все королівське військо" Роберта Пенна Воррена. Його дія відбувається в одному з південних штатів США у 1930-ті роки, але вставна новела про далекого родича героя протягує причинно-наслідкову нитку до Громадянської війни – тієї, що Півночі і Півдня. За персонажами, майже виключно білими, спостерігають із темряви очі чорних слуг і випадкових свідків, і читач розуміє, що кармічний, як сказали б тепер, зв'язок між убивствами і смертями, що відбуваються сьогодні, бере початок у часи до перемоги аболіціоністів і звільнення рабів.

Перемоги?

У статті "Як Південь виграв Громадянську війну" (01.04.2019) постійний автор мого улюбленого часопису "Нью-Йоркер" Адам Ґопник дає на це відповідь не з підручника. Він також проводить зв'язок між історією боротьби чорних Америки за право називатися людьми і розвитком подій у країні з приходом Трампа. Власне, це одна історія.

"Ще не так давно ми розглядали Громадянську війну як центральну драму нашої країни. Сьогодні ж є думка, що саме наслідки війни – зіткнення не блакитних і сірих [армій Союзу та Конфедерації – С.С.], а білих і чорних, і поновлення апартеїду через терор – залишили в американській історії найглибший слід. … Чи була тоді можливість, за умови боротьби і тривалих зусиль, отримати для чорних повне громадянство і рівність перед законом, аграрну реформу? Чи, може, поєднання ворожості й байдужості серед білих американців зробили біду неминучою?

У своїй новій книжці "Кам'янистий шлях: реконструкція Півдня, верховенство білих та постання расизму" (Stony the Road: Reconstruction, White Supremacy, and the Rise of Jim Crow) Генрі Луїс Ґейтс-мол. пише про особливу актуальність цих питань в епоху "після Обами" або "посередині Трампа". Він порівнює рожеву впевненість 2008 року, що після приходу до влади чорного президента родинна пляма американського расизму зблякне, з такими ж недовгими надіями 1865 року, що жахи війни покладуть расовій нерівності край. Натомість зростання можливостей афро-американців, їхньої віри в себе лише розпалило лють більшості білих. Тоді ця лють зродила терор Ку-Клукс-Клану й політику расової дискримінації; тепер – привела до влади найбільшого расиста з часів Вудро Вільсона, президента, що відкрито догоджає частині електорату, яка хоче білого реваншу".

До чого тут чорні? До того, що українці – це чорні у своїй постколоніальній країні. Ні? Згадайте, як умовляли синочка не стидатися рідної мови, як продавчиня середньої руки бутику міряла вас поглядом і кривила губу, зачувши ваше "Добридень", згадайте кпини про Тичину-кирпичину. Та що казати, згадайте все своє життя в рідній столиці чи, не дай Боже, у Харкові.

Світанок "перебудови" я зустрів серед тодішніх (були між ними й нинішні) співвітчизників в Африці. У 1986-у майбутнє СРСР майже всім мрійникам ввижалося за Сахаровим: союз вільних народів, суспільство гуманізму і справедливості з мудрими технократами на чолі. Щось подібне ввижалося і мені. Але я дуже добре пам'ятаю, що спало мені на думку одного дня, коли замполіт зачитував офіцерському зібранню "доленосні рішення з'їзду партії": з людьми, які так ставляться до "місцевого населення" (тобто до чорних, хоча ефіопи не такі вже й чорні), суспільство гуманізму і справедливості не збудуєш. Яким було це ставлення? Я назвав його для себе "радянським расизмом". Хоч як дивно, ці люди звалися "воїнами-інтернаціоналістами". Звісно, не всі вони поводились однаково. Але багато хто. Дуже багато.

"Наприкінці війни… Лінкольн вирішив запровадити виборче право для чорних – принаймні, для чорних солдатів-учасників війни. (І тим підписав собі смертний вирок: Джон Вілкс Бут, почувши цю промову, сказав, "Отже, громадянство ніґґерам. Тепер, клянуся Богом, я його кінчу".)"

Цікаво, що послужило таким моментом у нашій історії? Перейменування проспекту Червоних Козаків? Але йдемо далі.

"Після смерті Лінкольна, його безпорадний, недолугий віце-президент Ендрю Джонсон зробив усе, щоб загальмувати звільнення рабів Півдня, хоча "радикальний актив" аболіціоністів- республіканців у Конгресі намагався просувати процес, і на якийсь час їм це вдалося. З погляду сьогоднішнього дня ті, кого потім мали за руйнівників-фанатиків, були просто порядними людьми. Аболіціоніст Таддеус Стивенс, конгресмен від Пенсильвальнії, пропонував просту стратегію: покарати лідерів заколотників; до сепаратистських штатів застосувати режим нагляду з боку Конгресу й тим захистити нових чорних громадян; розділити конфісковані плантації… на ділянки по 40 акрів і віддати колишнім рабам у власність. Те, що цей мінімально справедливий план потім ще довго трактувався як "радикальний", свідчить про швидке сповзання дискусії в протилежний бік.

Звільнені раби радо взяли участь у перших повоєнних виборах та обрали до Конгресу гідних представників. … Але білі уряди штатів послідовно відвойовували позиції. На початок 1890-х вони прийняли закони, які крок за кроком повернули право голосу виключно для білих. Усе це погіршував один доволі умоглядний "конституційний" момент: … Лінкольн завжди твердив, що бунтівні штати ніколи не відокремлювалися, бо ж, мовляв, самовільне відокремлення штату є неконституційним. Отже, бунтівні штати не є ворожою країною; вони – всього лиш юрба, що вимахує прапором і чекає, коли прийде полісмен і наведе лад. Армія Союзу є саме таким полісменом. … Після війни, однак, ця ж ідея дала змогу законодавчим зборам штатів (які юридично не припиняли існування) враз повернути собі всі свої права, включно з правом вирішувати, кому й коли дозволено голосувати".

До зусиль законодавців штатів і федеральних суддів (Верховний суд відіграв колосальну роль в посиленні тиску на щойно звільнених чорних, на позір захищаючи конституційні права штатів) долучився Ку-Клукс-Клан, створений колишніми конфедератами як суто терористична організація. Почалися лінчування. У 1867-68 рр. близько десяти відсотків чорних, що відвідували конституційні збори на Півдні, зазнало нападів куклукскланівців. У 1877 році, після якихось 12 років непевного рівноправ'я, федеральний уряд вивів з Півдня останні війська, і розпочався довгий період расової сегрегації.

До цієї "Великої зради" з боку центрального уряду, як називає її Ґопник, додалася серія ударів зсередини. Про деякі з них сьогодні неможливо читати без сумної посмішки. Наприклад, такі моральні лідери республіканців Півночі, як Генрі Адамс, переплутавши "чесноти і пріоритети" (!), повстали проти зловживань адміністрації наступного за Джонсоном президента, генерала Ґранта – хоча саме він рішуче обстоював права чорних і до 1872 року майже покінчив з Ку-Клукс-Кланом – і в такий спосіб виступили заодно з демократами, які завзято добивали демократію на Півдні (у ті часи дві головні партії Америки мали дещо інші, ніж сьогодні, амплуа). "Отже, коли совість Америки атакувала корупцію, – цитує Ґопник видатного афроамериканського громадського діяча й історика В.Е.Б. Дюбуа, – вона водночас атакувала Республіканську партію – єдину силу, здатну підтримати демократію на Півдні. Цей парадокс надто трагічний, щоб його можна було пояснити".

Щоб якось обґрунтувати позбавлення чорних права голосу, країною покотилася мутна хвиля теорій про біологічну відмінність, тваринні інстинкти, схильність до насильства, зокрема, ґвалтування білих жінок… Останнє тиражувалося в сотнях коміксів. Коли чорні не ґвалтували білих жінок, вони білозубо відчиняли перед білими чоловіками двері або розважали білих діток як клоуни. Ну, і, звісно, інтелектуальна неповноцінність – пригадуєте Табачникові памфлети про гуцулів? А кіноепопея Д.В. Ґриффіта "Народження нації" (1915) довершила стереотип хитруватого, догідливого і продажного чорного недоріки. Чорних у цій 3-годинній апології Ку-Клукс-Клану, що справила колосальний вплив на американське суспільство (його сьогодні можна порівняти хіба що з дією шалено популярного шоу), грали переважно білі, вимащені ваксою – англійською це зветься blackface.

В Україні, щоб перестати бути українцем, можна не робити дорогих операцій, як Майкл Джексон.

Якось мене спитав однокашник, розумний київський хлопець: "Слухай, а чому ти написав свою книжку по-українськи?" Я відповів так, як мій покійний старший товариш і колега, батько якого був євреєм, а мати росіянкою, відповідав у 90-і перекладачам-синхроністам "старої школи" на єхидні закиди, чого це він, мовляв, "підряджається" працювати з українською. "Між іншим, – промовляв він з невловною іронією, – це моя рідна мова".

Проте повернімося назад. Чи могло все бути інакше?

"Одна з помилок Півночі полягала в тому, що лідерам Конфедерації дали піти майже неушкодженими. … Повоєнна денацифікація в Німеччині мала здорову основу: ви мали викорінити зло і довести, що воно є злом, і тільки тоді в головах відбудуться зміни. Обережне, аж боязке поводження з сепаратистами Півдня справляло враження – чи то пак створювало реальність – що державна зрада в інтересах рабства є простимою, навіть "гідною поваги", різницею в поглядах".

Наприклад, Александер Стивенс, колишній віце-президент Конфедерації, який 1860 року на благання Лінкольна дійти якогось компромісу заради недопущення війни недвозначно відказав, що довічне збереження рабства – єдине питання на кону і з нього ніколи не буде компромісу… Як він опинився в Конгресі після війни, після стількох смертей і страждань? Далебі, пише Ґопник, він мав би дякувати, що його не повісили. Але він знову був членом Конгресу – а останнього чорного конгресмена від південного штату змусять піти 1901 року, і наступного буде обрано лиш у 1991-му.

І тут час для запитання, яке особисто для мене сьогодні є головним. Чому ж північани так легко "здали" південцям усе, за що билися в безпрецедентно кривавій війні – першій, до речі, війні сучасної доби? Чому дали за якісь кілька років "відмотати" все назад? Як причину №1 часто наводять утому від війни. Але, можливо, вони так і не знайшли відповіді, для чого була та війна. Точніше, жахнувшись картин і наслідків "братовбивства", вирішили, що не варто її продовжувати заради якихось чорних.

Хто такі ці "якісь чорні" для нас сьогодні? Це наша мова, ідентичність, наші прагнення і мрії. Наша незалежність і свобода.

Але хто такі "ми"? Для кого були всі ці боріння, жертви, кров, прекраснодушні думки й поривання, тисячі добрих справ, тисячі книжок? Де той народ, якого правди сила? З ким збиралися будувати вільну й багату Україну? Може, нас і справді 16%? А решта скаже: "Ідіть …, воно мені не нужне?"

Адам Ґопник завершує свою статтю висновком, актуальність якого для нас свідчить, що, можливо, усе це таки одна й та сама історія.

"Моральна парабола всесвіту є довгою. Після восьми років Обами можуть бути вісім років Трампа, але друге не знищить першого. … Довгу боротьбу за свободу, з надто великою кількістю втрат по дорозі, може витримати лише складна й багата культура. Витримка і спротив – це та сама дія, взята в різні моменти боротьби. Цієї думки варто триматися зараз".

Це справді одна історія. Але й країна в нас одна. І дитина, найчастіше, теж одна. І життя. І я знаю, що в Україні достатньо людей, які ні за що не повернуться в рабство.

Сергій Сингаївський, для Gazeta.ua