Мы – мазохисты. Своих побед стесняемся

Если нет беды, то должны ее придумать, а потом лелеять и холить

Ех, таки не дарма Леопольд фон Захер Мазох народився у Львові. Важко знайти більших мазохістів, як галичани, хоча українцям теж нічого не бракує – люблять поплакати, потужити, заспівати сумної...

Бо де ще в якій країні чи в якому місті вулицю б назвали на честь того, хто руйнував це місто? І не лише руйнував, а вирізав захисників замку, не питаючи – поляк, русин чи єврей, - пише Юрій Винничук для видання "Збруч".

Легендарний Максим Кривоніс – великий бунтар і руйнівник. Він ще забажав від Хмельницького гармат, щоб обстрілювати з захопленого Високого Замку Львів. Але гетьман не дав, що дуже сильно збісило полковника. Тепер на Замок веде вулиця його імені.

А куди ж іще вона має вести, як не на місце злочину?

Про Кривоноса написано чимало, це фактично улюблений персонаж усіх історичних романів про епоху Хмельницького. І з погляду України тут нема нічого дивного. Дивним є погляд зі Львова.

Ми – мазохісти. Ми не любимо наші перемоги. Ми їх соромимося.

Святкувати перемогу для нас – все одно, що вийти голим серед зими на вулицю. Це просто непристойно.

Як можна святкувати перемогу?

А головне: як саме її святкувати, якщо не поплакати?

А не плакати ми не можемо. Ми мусимо ридати і стогнати. Тому щороку відзначаємо наші поразки. Бо наші князі й гетьмани мінялися часом щороку. Бо зрадофілія в нашій крові.

Тому й ридаємо над Крутами і Берестечком, але не святкуємо переможні битви під Оршею й Конотопом, де наші розгромили московитів, не згадуємо, як ми взяли разом з братами-ляхами Москву чи як з ними ж таки відбили Відень від турків, чи як турків під Хотином розгромили.

Ні, туди в нас прощі нема. Зате є щорічна проща до Берестечка і Крут.

Можна ще, правда, святкувати переможні битви під Жовтими Водами, Корсунем чи Пилявцями і пізнішою Мотовилівкою... Але тут уже теж буде прояв мазохізму, бо в усіх цих боях наші радісно розгромили наших.

По сьогоднішній день, заражені соціалістом Грушевським і пізнішими совдепівськими істориками, літератори й псевдоісторики пишуть про "польсько-шляхетське" військо, з яким воював Богдан Хмельницький. Хоча коректніше було б його називати королівським військом, адже шляхта і русини були по обидва боки.

Оксана Забужко цілком слушно написала, що не можна Крути вважати поразкою, бо "самопожертва – це не "поразка"... Для всякої живої спільноти вона – колосальний "духовний капітал" на цілі покоління наперед, який, серед іншого, утримує цю спільноту від здичавіння…

Крути – це перш за все символ Ідеальної Армії: такої, якою вона має бути в усі часи, в усіх вільних народів. А ширше – символ досмертної вірности: батьківщині й присязі. (Так, до речі, написано й на пам'ятнику при Фермопілах: "Вірні законам своїм, тут ми кістьми полягли...") Тому що вірність – це той фундамент, без якого не встоїть жодне людське об'єднання – ні сім'я, ні поліс, ні церква, ні держава. Наріжний камінь державного будівництва, дуже стрьомна штука, з якою – не жартують, не варто".

Безперечно мудрі слова. Єдине, що муляє – відсутність власне пам'яті про наші перемоги. Бо ж вони теж колосальний духовний капітал. Але Крути понад усім. Вони затьмили геть усе. А хотілося б, щоби було бодай порівну – поразок і перемог. Бо коли нація черпає свій духовний капітал лише з поразок, а жіночим символом України стає Роксолана, а не Жанна Д'Арк, як у французів, то з нами щось не так.

За весь період АТО було чимало переможних боїв, коли наші брали місто за містом. Але найчастіше згадують Іловайськ. При чому ставлять його в провину президентові. Мовляв, це він послав наше військо на смерть.

Ну, бо зрадофілія не лікується. Її метастази вражають мозок, така людина вже не живе, вона скипає їддю і цвиркає слиною. А запитай такого пацієнта: чи знаєш ти, скільки під Іловайськом було вбито московитів і путінських "шахтьорів" та "комбайнерів"? Не скаже. Буде супитися, бурчати, вовтузитися, але не скаже. Хоча загинуло ворога не менше, ніж наших бійців. При тому, що наші загинули через традиційну російську підлість. А тамті у відкритих боях.

Героїзм у нас починає рахуватися щойно від дня смерті героя. Жодним чином не раніше. За життя в нас героєм бути не може ніхто. Орден "Герой України" в багатьох випадках справді себе знецінив. Тому й відзнака для заслужених осіб не сприймається поважно.

Письменник теж краще мертвий, аніж живий. За життя він може жити десь на дачі в холоді й голоді, в убогості й забутті. Його книжок не видають, хоча вже Незалежність, свобода слова. Але не видають. Та ось він трагічно гине – вчадів на тій-таки дачі. І вже книжка за книжкою виходять посмертно. У школі відкрили музей, щороку на могилці відбуваються читання його віршів. Є й меморіальна дошка.

А за життя Володимир Затуливітер не мав за що хліба купити.

Смерть піднімає на п'єдестал. Особливо смерть героїчна. Тому в нас у більшій пошані Олег Ольжич і Олена Теліга, а не куди потужніший за них Богдан-Ігор Антонич, який не може похвалитися стількома пам'ятниками, меморіальними дошками і вулицями, названими на його честь.

Жодним чином не применшую поетичної ваги обох поетів, але тут виразно випинається на перший план не творчість, а смерть. А що смерть мусить бути героїчна, то факт самогубства того чи іншого письменника, політика, композитора чи журналіста воліють замовчувати, наполягаючи на жорстокому вбивстві. Недарма й смерть В. Затуливітра овіяна тими самими легендами.

Бо роздряпування ран і виколупування струпів – це те, що нам необхідне для самоствердження.

Одна популярна львівська газета публікує розповідь пенсіонерки про зубожіння. Ось вона заплатила комуналку – і все, кілька гривень залишилося на хліб. Але не питає журналістка, чому бабця не оформила субсидію. Хоча бабця проговорюється, що діти її – за кордоном. Ага! Отже, тому й субсидію не дали, що є діти. Тут би журналістці запитати прізвища дітей, знайти їх через Фейсбук – вони всі ж уже там! – та поцікавитися, а як же ж то ви бабцю покинули напризволяще? І вийшло б, що бабця просто збрехала.

Таких пенсіонерок, які нарікають на своє зубожіння, повно. В кожній черзі до лікаря чи до паспортного столу.

– Так погано, як зараз, ше не було...

– Ая, ая... новий Голодомор...

– А що, прошу пані, вже дітей їдять?

– Ше нє, але будуть.

Чи доводилося вам чути в такій черзі щось радісне? Чи похвалився хтось своїм щастям, своїми здобутками? Ні. Один лише смуток і печаль.

Як нема біди, то мусимо її вигадати, а потім плекати і пестити, як хом'ячка. Бо ніщо нас так не єднає, як спільні нарікання, зітхання і прокльони.

Печатается на языке оригинала с разрешения издания "Збруч"