Зимові зорі

Зірки на небі завжди можеш знайти там, де їм годиться бути тієї чи іншої пори року — де б ти сам при цьому не опинився, хоч у якійсь дуже далекій країні. І це не втішає, а тільки загострює відчуття віддаленості від дому. Бо саме тут стає очевидно, що навколо тебе не зосталося нічого знайомого, окрім кількох сузір'їв, та й вони чужі, бо ні до чого не прив'язані.

Якщо подумати, то на всій землі зовсім небагато місць, де можеш дивитися на зорі без тривоги й покинутості. У мене таких місць усього двоє, в одному з них живу тепер.

Так складалося, що останнім часом я міг частіше бачити тутешній небесний краєвид тільки в серпні, а от зимою — вже й забув, коли бачив. А зимою, окрім того, що сузір'я розташовані інакше, ніж літом, так ти ще й можеш застати їх у тих ділянках неба, де літом зорі ще невидимі, а от тепер видимі, бо зараз ніч настає дуже рано. Наприклад, літніми вечорами ти бачиш Великий Віз (Велику Ведмедицю або ще Великий Ківш) одразу високо в небі, а зараз — незвично низько. При тому Віз стоїть не по-хазяйськи, а сторчма, голоблею донизу, так, наче він падає з кручі на луг. Той, що за вільхами коло греблі, де ми колись із дідом Петром возили сіно й перекинулися. І нижня, найперша зірка на голоблі Воза, висить зараз при самій землі, зовсім поряд із вікном діда Сьомки, й те вікно засвічується майже одночасно з появою зірки.

Все це чудо можливе тільки тоді, коли ти вдома, коли зупинився й нікуди не йдеш із цього місця. Й ці зорі — тільки твої й більш нічиї, бо вони вписані в цей пейзаж, прив'язані до цих дерев і нерівностей горизонту. І тобі нікуди не треба, і небо повільно обертається навколо тебе, так, що коли опівночі вимкнеш світло й лягатимеш спати, то Великий Віз опиниться якраз навпроти твого вікна.

×