У нас є така річ — двомовні газети. Прецікаво буває читати. Приміром, дописувач їм повідомляє: "Севастополь заговорив рідною мовою!". А вони перекладають: "Севастополь заговорил на родном языке!". Ото вже той дописувач тішиться! А кожен читач може думати все, що захоче.
Боронь Боже, я не проти таких газет. Тим більше, що ми ж їх робимо самі, одні й ті самі люди.
От у мене у Дніпропетровську є брат. Ми з ним різномовні. Якось він приїхав до мене, випили ми, хоч йому і не можна — серце. І він ляпнув: "Украинский язык — это для бедно эрудированных людей!". Я промовчав — у нього ж серце.
А він ото ляпнув — і забув. Ударився в сантименти: "Ах, какой борщ варила твоя покойная мама!". Я кажу: "Але ж ерудиція у неї — ні к чорту!" — "Почему?" — "Тільки одну мову знала!" Ех, він аж зблід і очі заплющив! У нього ж серце.
Ах, какой борщ варила твоя покойная мама!
Я спокійно (так тільки брат брата може) питаю: "А що, погано тобі?". Він (як брат брату): "Ничего. Тебя видеть — хуже!".
Ну, зрештою, помирилися якось потім, по телефону.
А оце недавно побував у одній столичній українській культурній установі. Такій, що україннішої, здається, бути не може. Там коло хвіртки є електрична кнопка, а під нею (очам не повірив) — каліграфічно надруковано: "Натисни тут для відкриття калитки". М-да. Значить, хвіртка — то калитка. А що таке гаманець? Як у класика: ідеш день — чия земля? Калитчина! Ідеш два — чия земля?.. І отак — до самого Севастополя.
Може, брат і правду казав: погано з ерудицією...
Комментарии