Є один спогад, що його я не люблю, як тільки можна не любити свій таємний злочин, і себе в тому спогаді зневажаю, але не раз повертаюся туди. Бо той спогад, як мало який інший, обставлений подробицями простору, запахів і кольорів. Там є все, чого вже давно не стало. Ні, трохи не так — те місце є й тепер, тільки воно набагато порожніше од людей, які тоді, хоч і невидимі, жили десь поблизу.
Я люблю те місце. А то була перша осінь моєї розлуки з батьківщиною. І я прийшов попрощатися з тим місцем — де похило заокруглені городи прилягають до води, де коло верби був прив'язаний човен діда Дементія і звідки іноді щастило бачити когось із перших у моєму житті дівчат.
Метелик сонно ворушив крилами, бо змерз уночі
Був ясний холодний ранок, над городами стелився прозорий синій дим од картопляного бадилля, на мокрій пожухлій траві сидів метелик і сонно ворушив крилами, бо змерз уночі. Я дивився і думав: ось воно, я дивлюсь на все це, щоб ніколи-ніколи не забути. Ніколи і нічого. Те, що я покидав, було справді важливе для мене, і я знав, що треба достойно й правильно попрощатись, але ще не вмів це зробити. Не був готовий. Потім — навчився, і тепер умію, коли те місце зовсім осиротіло й спорожніло. А тоді, коли найбільше цього було треба — ще не вмів. І оця неготовність здавалася найгіршим, що є у світі. Мабуть, це було схоже на те, коли хочеш утопитись, а почуваєшся порожнім і надто легким, і не можеш потонути. Або треба заплакати — а не плачеться. І знаєш: як не зробиш цього зараз, то вже не зробиш ніколи. І відчуваєш, що не вмієш цього зробити. І переживаєш розпач гріха — так, наче сам себе покидаєш у біді. Ця ганьба і сором досі так само сильні, як і тоді.
Ось чому в той спогад так легко повертатися. Хоч я з більшою охотою побував би в якомусь привітнішому спогаді, але це не так просто.
Комментарии