Бувають рідкісні тихі снігопади — коли вітру зовсім немає, а сніг негустий, і сніжинки такі дрібні, що їх розгледиш, тільки якщо дивишся, скажімо, на чорні стовбури дерев. Отоді вони й проявляються.
Здається, такий сніг нічого навколо не може змінити. Одначе, якщо він почав падати зранку, то вже після обіду виявиться, що ландшафт став іншим. І якісь місця, що перебувають у межах прямої видимості, стали враз недоступними.
От, приміром, діда Юрченка земля. Як вийдеш з хати й глянеш на схід — цю землю за нашою межею добре видно. Туди докрикнути можна. Або дійти — всього за кілька хвилин. Тільки не тепер — бо заліг оцей сніг, а ще й відлига. Коли підмерзне — можна буде добратись на лижах. І от, як уже опинишся там, тебе охопить дивна радість від того, що отакі місця, по суті недоступні, а через те ніби віддалені, можуть лежати дуже близько. І саме через те тобі важливо побувати там. Щоб переконатись, що ти тут перший і єдиний. Сам сніг про це свідчить, бо на ньому — нічиїх слідів. Ну, може, заєць уночі пробіг, і все. Це чудове відчуття самотнього й пустельного місця, звідки тобі видно хату, з якої ти вийшов незадовго перед цим.
Це мене здавна заворожувало. І, мабуть, саме це вкрало в мене повноту вражень від мандрівок. Пізніше довелося побувати в тих місцях, що й справді не дуже доступні. Наприклад, на якихось вершинах Карпат або Кавказу, куди довго треба добиратися. І от ти стоїш на вершині, дивишся на прекрасний світ під ногами й відчуваєш деяке розчарування. Бо колись ти вже пережив це, і пережив набагато гостріше — коли вилазив на високе дерево й дивився вниз на наш двір і нашу хату. Мабуть, поняття чужого краю сповна відкривається тобі тільки в такому місці, озирнувшись із якого, ти можеш бачити свою домівку.
Комментарии