– Товарищи студенты! – викладачка Черкаського педінституту дивиться на мене. – Впредь я не хочу слышать, как вы между собой разговариваете на украинском! Вам нужно общаться только по-русски!

Я витримую погляд і далі говорю до Наталки Гаврилової українською. Терпіти не міг тих, хто при першій нагоді переходив на російську.

Але одного разу мене вдарили просто в серце.

– Юро, вставай, Сашко Костенко з армії прийшов! – улітку мати піднімає мене, другокурсника, з ліжка.

Сашко – найкращий друг. У дитинстві ми були нерозлийвода. Він служив на Поволжі. Добре пам'ятаю, Сашко стояв, спершись на паркан, і їв червоне яблуко-циганку. Товариша я жартома називав Костенко-Карий.

– Карий, привіт! Коли на ГЕС купатися підемо? – закричав на радощах.

Сашко примружився й перепитав:

– Чё такое?

У мене відібрало мову. Згадалася Вітка із сусідньої вулиці. Все життя прожила в Тальному на Черкащині. Потім поїхала в Київ вступати до університету. Екзамени завалила. Повернулася за два тижні й відтоді українською не сказала ні слова.

Справедливості заради варто дописати, що вже ввечері Сашко знову говорив українською.

Цієї зими молодша донька зняла французькою ролик про Черкаси. Послала на конкурс франкофонії й виборола перше місце. Посольство Франції нагородило Світлану путівкою в літній табір.

Телефонує з Нормандії.

– Я знайшла подругу! – хвалиться. – Її звати Софі й вона росіянка.

Від несподіванки я ковтаю язика.

– То ти поїхала у Францію вдосконалювати мову й будеш два тижні точити ляси з росіянкою?!

Кидаю слухавку.

– Батьку, не сердься, – донька телефонує знову. – Софі живе в Парижі. Вона взагалі не говорить російською. У неї мати росіянка, а батько – француз.

Я не вірю. Вперше чую про росіянку, яка не говорить російською. Не можу підібрати потрібні слова. На язику крутиться давно забуте:

– А чё такое?

×