— А пам'ятаєш, як на третьому курсі ти написав твір за картиною "Не взяли на риболовлю"? — я дивуюся Оксаниній пам'яті. З однокурсницею зустрічаємося влітку 2010-го. Минуло 20 років, як закінчили Черкаський педінститут. Вона сміється. — Як бачу того заплаканого хлопця, згадую тебе.

Студентом я робив домашнє завдання вранці, коли вже треба було йти на пари. А тут згадав опівночі. Мені навіть дивитися на ту картину було необов'язково. Я пережив її кожною клітиною.

Дід Мишко Тонковид, якого через крутий норов на вулиці дражнили "Бандурою", сусід Ігор і його батько часто їздили на колгоспні ставки. За кермом був дід Мишко. Ігор пробував його впросити:

— Може, Юрка візьмемо?

— Нашшшо мені той Юрко?! — Бандура вмів вимовляти шиплячі звуки так, що ніяких сумнівів не лишалося.

Я чув усі їхні збори, сподівався, що Ігор гукне у відчинене вікно. Але марно — дверцята стукали й машина їхала, залишаючи мене обливати слізьми подушку.

Той твір я написав від першої особи. Згадав, як копав черв'яки звечора, як крутився в ліжку, мріючи упіймати найбільшого коропа. І як зранку, переплакавши, ходив до матері Ігоря, яка дивувалася:

— І чого вони цю дитину не беруть?

На парі мене викликали першого. Минула хвилина після читання твору, а в аудиторії стояла тиша.

— Оксано, а тепер почитай свій твір, — сказала викладачка.

— Знаєте, Людмило Миколаївно, після Юри якось незручно.

То був момент моєї слави. Вся група відмовилася читати свої твори.

Через 20 років ми з Оксаною довго сидимо в кафе. Вона розповідає, що працює заступником губернатора в одному з автономних країв на півночі Росії.

— Боже, я ж шукала людину! Мені потрібен був куратор преси в нашому краї! Як це я про тебе забула? — зітхає.

Після зустрічі вдома шукаю в інтернеті статті про Оксану. Знаходжу її фото з Путіним та Медведєвим. Уперше в житті радію, що мене "не взяли на риболовлю".

×