Востаннє я кашляв у Польщі. В лютому ми приїхали в Полчин-Здруй і тиждень шукали бодай якоїсь роботи. Ніхто не брав, бо з промисловості в місті була лише броварня, яка обходилися без українців.

Аж раптом на залізничному вокзалі поставила вагончик фірма із Гдині. Вони наймали робітників на копання ровів.

У перший день ми з Володькою їхали, немов на свято. За метр викопаної траншеї платили півтора злотого, а засипаної — злотий. Здуру я викопав 37 метрів. Упрів на морозі. Увечері відчув, що лихоманить. Під ранок мав температуру 38,5.

— Володю, підеш на роботу сам. Мені треба відлежатися, — сказав.

Жили ми в баби Марисі. Вона коли взнала, що ми не заробили грошей на зворотний квиток, два тижні годувала нас зі своєї пенсії.

Я взнав, що таке бігос, а вареного сала наївся на все життя.

Невдовзі баба Марися сама заразилася і бухикала на всю квартиру нарівні зі мною. Здавалося, що кашель не мине ніколи.

— Боже мій, я ж приїхав на заробітки, а змушений валятися! — думав вечорами. Залишалося дивитися телевізор, вчити мову й слухати бабині теревені.

— Хлопе, не переживай, — втішала баба Марися. — Я колись була в гірших обставинах. Молодою тікала від німців до лісу. А коли погналися вовки, вилізла на дерево. Вночі, щоби не впасти, прив'язала себе мотузкою.

На цьому місці баба зітхнула й зробила паузу. Витерла хустинкою піт на обличчі й товстій старій шиї.

— А тепер здоров'я немає. Буває, як сильно розкашлююся, то впісююся.

Останнє повідомлення справило на мене враження. Згадав, що лише за вечір баба кашляла разів п'ять.

Уранці наступного дня ми пішли з Володькою на роботу. Навіть натяку на хворобу не залишилося. Ще за кілька днів нам запропонували іншу квартиру й ми переїхали.

Відтоді минуло 20 років. Якщо поруч хтось кашляє, досі дивлюся підозріло.

×