Ексклюзивы
пятница, 18 июня 2021 17:05

Гіпертрофія відповіді

Людина – це істота, яка чекає відповіді. Це може бути згода, прийняття, заперечення, любов чи ненависть. Але ніщо нас не лякає так, як кинуте у всесвіт питання, на яке він відповідає мовчанкою.

Філософія ХХ століття була зосереджена на відповіді іншого, його погляді. Сартр міркував про те, що для мене означає думка іншої людини – погляд, який спочатку спрямований на мене як на об'єкт, як на річ, але потім стає поглядом визнання: тяжіння, зваблення, суперництва, ворожнечі.

Левінас міркував про те, що для мене означає відповідь іншої людини, її готовність продовжити мою історію. Життя – це обмін запитаннями та відповідями; смерть – стан без відповіді. Померлий може розмовляти з нами – своїми текстами, музичними записами, творіннями, фотокартками, – але він чи вона ніколи по-справжньому не відповість.

Такими були філософи ХХ століття. Але нинішній світ інший. У нас немає дефіциту відповіді: в нас її надлишок, гіпертрофія. Соцмережі роблять людей залежними від моментальної відповіді: ось я щойно кинув якийсь жарт, мем, образу, думку – і вже в наступні 10 секунд отримаю масовані реакції: лайки, сердечка, гнів, ненависть, любов. Якщо в ці 10 секунд нічого не відбувається, почуваюся ніяково. Як людина, яка випала з потоку життя.

Сьогодні ми занурені у світ не так подій, як реакцій на них. Подія може бути нікчемною, але всі ми, під'єднані до великих щупальців всесвітньої мережі, закидуємо її коментарями, як колись жбурляли камінням у єретиків і грішників. Усе рідше ставимо питання – ми нагромаджуємо свої та чужі відповіді у велику помийну яму, де вони повільно згнивають, перетворюючись на благодатний інформаційний компост. Типовий громадянин сьогодення – це людина, яка має відповіді на всі питання всесвіту.

При цьому більшість із нас залишаються самотніми: у зв'язку, але поза дотиком. Нас лякає самотність – та ми забуваємо, що тільки у справжній самотності, в постійній практиці призупинки відповіді й може розвиватися мислення. Маніакально прагнучи відповіді від інших, їхніх оцінок, реакцій, "піднятих рук", ми займаємося найжахливішим у світі адюльтером: зрадою зв'язку із самим собою. Жан-Жак Руссо це назвав amour propre: коли ми любимо себе тільки у відображенні нас в очах інших. Коли шлях до себе лежить тільки через реакції інших.

Прагнення відповіді, без сумніву, – ключове в людській природі. Людина – це "жива тварина, яка володіє словом", – казав Аристотель; в іншій інтерпретації – "розумом", бо грецьке "логос" означає і слово, і розум. Але володіти словом означає думати, проговорюючи; пропонуючи свої слова іншій людині й чекаючи від неї слів. Володіти словом означає прагнути відповіді.

Однак справжня відповідь дечого вимагає. По-перше, вона не може бути миттєва – тому бажання відповіді "тут і зараз", мрія про ще одне сердечко на вашому пості – це ілюзія. По-друге, вона не може бути від будь-кого – тому прагнення відповіді у вигляді цифри (тисяча, десять тисяч, мільйон) переглядів чи фанів – це ілюзія. По-третє, вона не може бути остаточною, бо хороша відповідь – лише та, яка викликає ще одне питання, а потім ще одне, і ще.

Філософія завжди вчила мистецтва питати. Її занепад у сучасному світі прямо пропорційний перемозі відповідей над питаннями. Що менше ми їх ставимо, то більше нас закидують відповідями, яких не потребуємо.

Мистецтво запитувати – це те, що дає нашому мозку дихати. Це легені мислення. Відповідь – це стискання легенів, запитання – їхнє розтискання. Одне неможливе без іншого.

Гіпертрофія відповіді – це забруднення наших легень. Залежність від іншого та його погляду на нас – це засмічення нашої внутрішньої екології. А сміття треба навчитися сортувати. Принаймні правильними питаннями.

Сейчас вы читаете новость «Гіпертрофія відповіді». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

7

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи