Москва увійшла в тривалий перемовний процес. Це найважливіша риса, яка загалом відрізняє міжнародну ситуацію до "мінської зустрічі". Зміст самих розмов між президентами України і Росії в Мінську не варто відновлювати за якимись припущеннями. Не доцільно перебільшувати й цінність заяв, які зробили Путін і Порошенко опісля.
Усі звикли розглядати події в парадигмі війни або миру. Проте світова політика сьогодні не виглядає так, якою вона була у першій половині двадцятого століття. В наш час мирні перемовини нерідко йдуть на тлі військових дій. І навпаки - війна на тлі мирних зустрічей. Саме в такому форматі уже з 1948 існує держава Ізраїль. Символічно, що останнє примирення між Ізраїлем і палестинським угрупуванням "Хамас" відбулось саме під час зустрічі президентів Росії і України в Мінську 26 серпня. Подібні перемовини - це не запорука миру. Ізраїлю, наприклад, вони дозволяють відновити свій економічний потенціал, зупинити військові дії, подумати про модернізацію інфраструктури безпеки. При цьому, ніхто не забуває, що поруч країна, яка хоче знищення супротивника. Отож Україна має жити саме за такою "ізраїльською схемою". Громадяни повинні налаштуватись на десятиліття такого існування. Києву потрібен перемовний процес на тлі військових дій, який допоможе зменшити ініціативу агресора, знайти можливості для обміну полоненими, модернізувати свою систему безпеки, не допустити краху економіки.
Кожен повинен зробити вибір - жити в такій "проблемній" країні і боротись, чи не жити. Демократична і суверенна Україна - це та, яка обороняється від агресора. Перемовини на кшталт "мінського діалогу" можуть тривати роками, до моменту краху нинішнього російського політичного режиму. Допоки Путін буде при владі остаточного мирного рішення не буде. Навіть, коли усім здаватиметься, що територіальна цілісність країни відновлена через певний час з'явиться нова кризова ситуація в іншій ділянці. Доведеться в котре вирішувати проблему. Це перманентний історичний процес, свідками вирішення якого нинішнє молоде покоління українців може і не бути. Як і не є свідками такого вирішення перше покоління засновників ізраїльської держави.
Президенти живуть в інших реальностей. Путін впевнений, що його країна ошукана Заходом. Мова йде про кінець 80-90-х років, коли Росія, на його думку, не мала сили пручатись тиску міжнародної спільноти. Тому програла "холодну війну". Для нинішнього російського керівництва виграш "холодної війни" - це ліквідація державності України, Білорусі, Казахстану і решти пострадянських республік. Також відновлення сферу впливу в Східній Європі. Тобто повернення до позицій 1989 року з погодженням об'єднаної Німеччини. Ніякої незалежної України у цій нові мапі немає. Як і немає жодної Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії як країн, які не є частиною російської сфери впливу. Це конкретний план, який здійснюється Путіном. Тому про якісь козирі в перемовноиу процесі з Порошенком не варто й говорити. Путін вважає президента України - потенційним губернатором. Та й Україна в його розумінні - низка областей, які треба приєднати до Росії.
В Мінську обговорювали Угоду про асоціацію з ЄС. Вона важлива для Росії. Адже такі документи інтегрують колишні радянські республіки в західний механізм. В Москві це спримають як перешкоду до руйнування "псевдодержавності" пострадянських країн. Вступ України до НАТО не дозволить розглядати її як потенційну територію РФ. Путін побоюється, що Угода про асоціацію відкриває Україні двері до Європейського Союзу. Таким чином, на його думку, частиною ЄС стане "частина Росії" - Україна. І відвойовувати цю територію доведеться в бою із усіма західними країнами. Перемовини і Мінську - початок довгої боротьби.
2 
1