8 травня письменнику Олесю Ульяненку виповнилося б 50 років.
– Оце пам'ятник подивлюся, і можна вмирати, – опівдні в столичному будинку Спілки письменників мати Олеся Ульяненка 72річна Катерина Василівна сидить біля його портрета.
Поряд горить свічка. Жінка спирається на ціпок. Півроку тому пережила інсульт, декілька місяців не підводилася з ліжка. Приїхала з Хорола на Полтавщині на вечір пам'яті та презентацію книжки спогадів про сина "У знятому на плівку дні".
– Почуваюся погано. Сама живу. Нікого поруч немає. Дочка за границею (молодша сестра письменника Валентина Лісовська живе у США. – "Країна"). Два з половиною місяці сиділка біля мене була, а зараз нікого. Наташа, мого брата дочка, ходить тільки. Борщ зваре, ще щось зробить, а так ніхто. Тепер такі балувані всі.
– Тьотя Катя, пора їхать, – підходить Наталія Дворнік, двоюрідна сестра Ульяненка.
Фарбована білявка, на пальцях і шиї – масивні срібні прикраси. Підтримує Катерину Василівну під одну руку, за другу бере інша двоюрідна сестра письменника Таміла Олексієнко. Має великі золоті каблучки й сережки. Біля Спілки письменників чекають два мікроавтобуси – рідні й друзі Ульяненка їдуть до нього на могилу.
– Тьотя Катя, давайте, на тричотири, – каже Наталія.
Катерина Василівна ставить ногу в машину, жінки підштовхують її в спину. Сил не вистачає, і вона хилиться назад. З другої спроби таки сідає в автобус. Захекалась, на чолі виступив піт. Починає плакати.
– Нема того дня, шоб не плакала. Утром плачу, кажу: "Це вже на кладовищі розвиднілося". Ноччю прокидаюся часів у два і більше не сплю, тоже плачу. Якби не плакала, мабуть, інсульта не було би. Господи, а машин, як тих мурах, – дивиться у вікно. – Скіки то здоров'я треба, щоб у цьому Києві жити. "Ми піклуємося про курочок, а значить, піклуємося про вас", – читає з рекламного щита. – Ага, знаємо ваше піклування. Сині ті "ряби", як після концлагєря. Все боюся, що він з голоду вмер. Шо з ним сталось, так до кінця й невідомо. Хто каже, анатоміровали і що сердечний приступ, хто каже – не анатоміровали. Колись приїхала в Київ, а він не знав, що я приїду. Такий худий, я як почала плакать. "Мамо, не плач, більше такого не буде", – каже. Грошей, видно, не було. Він обнімає мене і мовчить. Так прошу, щоб хоч уві сні приходив до мене. За весь час три рази тільки снився.
Раз снилось, що у нашому дворі засадив усе фіолетовими квітами. І каже: "Це тобі, мама". Потім снилося, що в ставок іде. І вже половина ставка, а він усе йде. А берег весь водорослями заріс. І каже: "Мама, я без тебе звідсіль не виберусь". І я пішла за ним. Спочатку по кісточки води, потім по коліна, потім – по пояс. Взяла його за руку, а він мене за шию обняв – так вона в мене потім боліла, думала, умру. І ногами обхватив, як краб. І винесла його.
Третій раз мовби прийшов до мене в гості, зайшов у хату і весь обвішаний сумками. Кажу: "Що це за сумки, Саша?" А він мовчить.
На кладовищі починає зриватися дощ. Біля могили ставлять інвалідний візок. Катерина Василівна сідає в нього. Поряд розкривають пляжну парасолю.
– Хороший пам'ятник. Але не дуже похожий. Тепер можна в могилу лягати. Що мені, старій інвалідці, жити?
Пам'ятник Ульяненку зробили в борг минулого листопада. Розрахувалися три місяці тому. Барельєф письменника виконав Володимир Щур. Він – автор скульптор Проні Прокопівни на Андріївському узвозі й Олени Теліги – біля одного з корпусів столичного Університету "КПІ".
Друзі та рідні письменника збираються на його могилі раз на півроку. Востаннє були 1 грудня.
– Несу зв'язку калини сьогодні й думаю, що б на це Ульян сказав. "Вітка, ну на х…я мені твоя калина", – ось що сказав би, – сміється 42річна поетеса Вікторія Стах.
Вона прийшла із чоловіком письменником Михайлом Бринихом. Він збирав кошти на пам'ятник.
Надгробок Наталія Дворнік і Таміла Олексієнко застеляють картатою скатертиною. На ній розкладають поминальний обід: велику тарілку з "оселедцем під шубою", смажену рибу, бутерброди із сиром та грибами, квашені огірки, курячі котлети. У пластикові чарки розливають горілку й червоне вино. Накладають повні тарілки страв, навіть коли хтось відмовляється.
– У нас внучка народилася, – продовжує Вікторія Стах. Бриних втупився в землю, мовчки затягується "Прилуками". – Певно, наймолодші дід і баба в українській літературі. От Ульян сміявся б! Усе загравав до доньки: "Леська, візьму тебе заміж". А вона йому дулі показувала. Тепер Леська нам внучку народила. Пам'ятник якраз такий, що Уляну сподобався б. Скромно, просто. Навіть не вказано, що він – письменник. Мишко як розказував, як вони його ставили, вмирала.
– Ну що, за Царство Небесне, – хрипким голосом перекрикує гамір поет Олександр Сопронюк.
Високо піднімає чарку.
– Ну так от, – Вікторія Стах кривиться від горілки. – Шестеро інтєлігєнтів хотіли підняти 500кілограмову брилу. Без крана вирішили впоратися. Що там тих півтонни? Треба Уляну дякувати, що ніхто собі рукиноги не попереламував. А наступного дня зраночку кран пригнали й нормально поставили.
– Стидно, що кажуть – він бомжував, а ми, сестри двоюрідні, й не могли помогти, – каже Наталія Дворнік. – Він така скритна людина був. Олесю, дуже ти рано пішов. Якби ти до нас звернувся, ми би посліднє тобі отдали, – схлипує.
– Твій брат – відомий український письменник, – Сопронюк обнімає за плечі Наталію. – Він – свідомість країни. Україна знає, хто такий Ульяненко. Ну всьо, давай, – піднімає чарку.
– Це тільки ви знаєте. У Хоролі про нього ніхто й не чув, – відказує Наталія. – Але ж стидно! Чуприна ота розказує, що його годувала, а тепер що тьотю Катю годує. Я знаю, що тьотя Катя сама не доїдала, а йому передачі постійно висилала. Сестра йому долари давала. Ну сам мужик жив. З'явилися гроші – пішов пропив, молодицю якусь угостив. Якби була біля нього нормальна жінка…
Гарний пам'ятник, як художник кажу. Я малювання в художній школі викладаю, – продовжує Наталія Дворнік. – Олесь усе дитинство із блокнотиком пробігав. Усе щось писав туди. Ми вкрадемо в нього – ганяється за нами, сердиться. Ми сміємося, а він і плаче, бува. А я малювала все. То дід казав: "Цей буде писарчуком, а ця – художницею". Так і сталося. Тьотя Катя інсульт пережила. Так плакала, що не може приїхати, щоб пом'янути Леся. Кажу: "Не переживайте, все зробимо". Скинулися грошима із сестрою, наготовили їсти, взяли таксі й приїхали.
Дуже дивувало нас, коли Лесь почав чисто українською говорити. Так суржиком завжди. Дуже рано він пішов. Не думали, що так буде. Казала йому: "Стільки вже в Києві живеш, ну чого ти нас до себе не приглашаєш?" А він: "Наташ, ну нема вас чим вгостить мені. Ось трошки зароблю й приглашу".
– Він нікого до себе не пускав. Мишко приходив до нього, гроші там якісь приносив. Так він вийде до під'їзду, а в квартиру не пускає. У нього там такий бардак був, що страх, – Вікторія Стах куштує мариновані гриби, приготовлені Наталею.
– Востаннє Олеся на гробки бачила, 2010го. Іде з тьотею Катею, волосся довге. Дуже од всіх отлічався, – згадує Таміла Олексієнко. – Побачив мене, а п'яненький уже, кричить: "Мала моя, сеструха", – обнімає. Тьотя Катя бурчить на нього: патлатий, позориш мене, ніхто не вірить, що ти – письменник. А він: "Це у мене стиль такий". У молодості дуже красивий був, не можна передать. Усі дівчата за ним вмирали. Гордилася дуже, що в мене такий брат. Випить любив, а не їв нічого. Оно як Сопронюк – бачили, щоб він щось їв? Тільки п'є.
Таміла приїхала з Хоролу зі своїм чоловіком Віктором. До нього горнеться хлопчик.
– Це Денис наш, 13 йому. Прийомний синочок мій. З неблагополучної сім'ї, пили його батьки. Рік тому мама в нього померла, він підходить до мене на похороні й плаче: "Тьотя Таміла, аберіть мене". Я поплакала, поплакала – раніше думала, як це прийомна дитина, та ніколи в житті – й забрала. Хороший хлопчик. Заляканий тільки дуже, чи били його – не знаю. Ніяк учитись не почне, одні двійки. Ходжу до вчителів, кажу: "Ну що ви мені дитину губите?" Ми вчимо його, і до півночі буває над уроками сидимо. Він відходить потроху. Раніше о четвертій ранку вийдеш на вулицю, а він уже вештається. А зараз і до 11ї спить, не розбудиш. У теплі, нагодований. Ще старшого сина маємо. Технікум закінчив, а в університет не хоче йти. Нема в нас до науки нікого більше в сім'ї.
– Якби Ульян знав, що йому відгрохають такий пам'ятник, ще й з рельєфом, сказав би: "Хлопці, давайте краще ці гроші проп'ємо". То давайте, – Сопронюк піднімає чарку.
Олесь УЛЬЯНЕНКО (справжнє ім'я – Олександр Ульянов) письменник
Народився 8 травня 1962-го в місті Хорол на Полтавщині. 15-річним утік із дому й подався до Ленінграда. Грав на гітарі, намагався створити музичний гурт, носив зачіску "ірокез". За два роки повернувся в Україну, відслужив у радянській армії.
Перший твір надрукував у 26 років. У 35 отримав малу Шевченківську премію за роман "Сталінка".
За "Знак Саваофа", в якому описав, як монахи п'ють, курять, лаються, убивають людей, православна церква Московського патріархату піддала автора анафемі. Він запевняв, що нічого не вигадував, – усе брав із розповідей церковнослужителів.
2009-го роман "Жінка його мрії" за висновком Національної експертної комісії з питань моралі був визнаний порнографічним, книжка вилучена з обігу.
Останні роки мав проблеми із серцем. Його знайшли мертвим 17 серпня 2010-го у власній однокімнатці в столичному районі Позняки. Помешкання не приватизував, і воно дісталося дільничному міліціонерові.
15 серпня торік презентували книжку "Олесь Ульяненко. Без цензури". До неї увійшло 40 інтерв'ю, які письменник дав протягом 1994–2010 років.
Був неодружений. Дітей не мав
Комментарии