Українець Максим Кідрук і чех Ян Фідлер місяць подорожували Перу
У перуанському містечку Уакільяса на кордоні з Еквадором, здається, не діють жодні закони. Пройти пару кілометрів від одного митного контролю до іншого - справжнє пекло. Навколо валандаються підозрілі типи і пропонують допомогу. Але сісти до когось в машину - вважай, підписати собі вирок. Незадовго до нашого приїзду завезли якогось американця в пустелю і стали вимагати 300 доларів. У того з собою було 50. Туриста пристрелили.
Підігріті такими чутками, ми з товаришем вийшли з автобуса в Уакільясі зі зціпленими зубами. Про всяк випадок я всю готівку порозпихав по трусах і шкарпетках. Щохвилини хтось нас смикав за наплічники і щось від нас хотів. Один харцизяка пропонував купити вицвілу футболку, інші скалилися з-за рогу. Аж ось підійшов приємний на вигляд чоловік у білосніжній випрасуваній сорочці і запропонував доправити нас до візового офісу. Візи в Перу безкоштовні, видаються на 90 днів. Їхати 4 кілометри. Чоловік потрусив у нас перед очима якимсь посвідченням і запросив у свою машину. Щойно сіли, як на переднє сидіння ввалився здоровило з кулаками-довбнями. Я штурхнув Яна, і ми викотилися з машини, щодуху чкурнули вулицями. До митного офісу дісталися на мотоколясці якогось хлопця. Той узяв із нас 3 нуево солі, тобто десь долар.
Трухільйо - містечко на узбережжі Тихого океану. Вселилися в хоспітахе - "гостьовий будинок", житловий котедж з кількома кімнатами для гостей. Заплатили за ніч 8 доларів. У хостелі ціна була вдвічі нижча. Помешкання шукаємо завчасно через інтернет, бо приставати на пропозиції в аеропортах небезпечно. У кращому випадку це буде щось неякісне, у гіршому - пограбують.
Того ж дня ми підчепили мексиканський грип - в автобусі всі кашляли і чхали. З'ївши по кілограму лимонів, із забитими носами рушили тинятися містом. На площі Плаза де Армас молодий чоловік почав набиватися провести екскурсію. Ми не реагуємо. Тоді запитує: "Звідки ти, друже?". Кажу: "З України". Він: "Тут у нас живе один українець". І показує на сусідній лавці білочубого синьоокого діда у брилі. Познайомилися. Григорію Самолюку 90 років, осів у Перу після війни, бо не схотів повертатися в Союз після полону. Одружився, народив трьох дітей і живе з сільського господарства. Перуанці всі ледачі, заявив, тому працьовитому українцеві розбагатіти легко. Зароблене просиджує у барах - із приятелями-емігрантами з Австрії, Німеччини й Італії.
Одягав на себе все що мав: майку, футболку, сорочку, кофту, другу кофту, і мене все одно трусило. Зате вранці наставала спека
У Перу ненавидять американців. Вважають їх нахабами. А от європейців і австралійців шанують. Ідеш вулицею - проїздить джип, з нього дівчата махають руками. У всіх пишні форми, рівна засмага, чорне смолянисте волосся. Дуже апетитні.
За кілька днів рушили в крихітне поселення Наска, посеред однойменної пустелі на півдні країни. Тут розташовані величезні геогліфи - зображення на землі: спіралі, трикутники. Обриси тварин, рослин і людей завдовжки до ста метрів. Прямі лінії тягнуться пустелею кілометрами. Малювали їх у бозна яку давнину, знімаючи 50 сантиметрів верхнього сірого шару землі. Під ним - біла глина.
Автобус до Наски забарився на 2 години. Але в Перу це не запізнення, бо відчуття таке, що час зупинився. Ніхто нікуди не поспішає. Ми розташувалися в хостелі, яким заправляло молоде подружжя: низенький перуанець і його дружина - двометрова голландка.
Наступного ранку - авіатур над малюнками Наска. Туристів саджають у крихітні літачки Cessna, які виписують над пустелею піруети вісімками - щоб краще все це можна було роздивитися. Літали над плато 45 хвилин. Неймовірно, як можна намалювати птаха, мавпу чи дерево, не бачачи, що малюєш. Абсолютно прямі лінії, тягнуться аж за горизонт.
Внизу виникла проблема - Янові запраглося в кущі. У радіусі 30 кілометрів їх не було, а під ногами - спадщина світового значення. Щойно Ян спробував її осквернити, з'явився поліцейський, назвався охоронцем ліній і попросив по них навіть не ходити.
До стародавніх гробниць місцеві їздити побоюються. "Я заплачу", - магічні слова в Перу. Однак везти до гробниць ніхто не хотів. Довелося навпростець чухати пустелею. Піраміди на 24 квадратних кілометрах. Провідник, який погодився допровадити до них, показав велетенські кургани лише здалеку. Далі, сказав, не можна. І нічого не пояснив.
Столиця Імперії інків Куско - тепер звичайне містечко на висоті 3360 метрів над рівнем моря. Добиралися задушливим автобусом, запітнілі вікна стікали вологою. Кондиціонер не працював. Коли ж піднялися високо в гори, настав такий холод, що я почав тремтіти в самих шортах, а перуанці навколо швидко діставали теплий одяг. За годину в салоні автобуса із плюс 29 стало плюс 12.
Поблизу нашого хостела височіла інкська фортеця Саксайуаман - перекладається як "ситий яструб". Але нас із Яном звалила гірська хвороба: повітря було розріджене, і від кисневого голоду в голові паморочилось, спинялися перепочити щоп'ять хвилин. Фортеця вразила: між її брилами не можна просунути навіть аркуша паперу, і така споруда простягається на сотні метрів. Вона вистояла найбільші землетруси.
Увечері перуанці в хостелі почастували нас листям коки. Дають її всім туристам безкоштовно. Виявилась сильним тонізуючим засобом, що допомагає організму адаптуватися до зміни висоти. Одразу вставляє. Коли жуєш - ніби прокидаєшся. На смак гіркувата, щипає.
Озеро Тітікака на висоті 3812 метрів - практично, море серед гір, площею більше за Швейцарію. Ми зупинилися в містечку Пуно на західному березі Тітікаки. Тут, як і скрізь у Перу, на кожному кроці чигають моторикші. Але було так холодно, що ми доїхали до хостелу таксівкою. Однак і там було 12 градусів, із рота йшла пара. У горах уночі буває мінус 10. Тому взимку в Пуно люди накриваються десятками ковдр. Одягав на себе все що мав: майку, футболку, сорочку, кофту, другу кофту, і мене все одно трусило. Зате вранці наставала спека.
Гарячої води в Пуно не вистачало навіть для того, щоб помитися. А в нас із Яном назбиралося два мішки брудної білизни. Ми спустилися в один із пришвартованих човнів, узяли в шкіпера мотузку, понав'язували на неї шкарпетки й труси, закріпили з обох боків човна і пропустили її під днищем. Потім попросили капітана проплисти на повній швидкості. Коли зупинилися, на шворці позалишалися самі резинки від трусів.
На Тітікаці корінні перуанці урос з давніх часів зводять плавучі очеретяні острови. Живуть на них маленькими спільнотами, ізольовано від світу. Так вони рятувалися від ворогів. До першого з таких острівців ми дісталися на човні за 40 хвилин. Він був десь 50 на 30 метрів. Уздовж стояли кілька хатинок з очерету з чотириметровою оглядовою вежею. З хиж повибігали перуанки в яскравих безрукавках і спідницях. Очеретяний настил пружинив під ногами. Шкіпер потягнув нас у центр острова, до огрядного чоловіка. Його назвали Тіто, президентом поселення. Він розповів, як будують такі острівці із тотори - дуже легкого дерева. Вирізані блоки в кілька шарів зв'язують дротами, верхній шар засаджують очеретом. Я помітив фотоелектричну панель - острів'яни дивляться телевізор. Жіночки прощалися з нами зі щирими сльозами.
У країні розвинуте скотарство. Обгороджують гектар землі, заганяють туди молодих овець, і через два роки ріжуть на м'ясо. Вологий клімат - постійно свіжа трава, не потрібно заготовляти сіно. Відтак м'ясо дешеве і його дуже багато. Особливий делікатес - морські свинки. Їх завезли в Європу в XVII столітті саме звідси. Перуанці готують їх, як куріпок. Розводять на спеціальних фермах. Так і не наважився скуштувати їх: для мене це пацюки, і все.
Республіка Перу - країна в Південній Америці на узбережжі Тихого океану.
Столиця - Ліма. Населення - 25 млн. Офіційні мови: іспанська - 68%, кечуа - 27% (обидві державні), аймара - 3%.
Гори Анди займають 27% території країни.
Офіційна валюта - новий перуанський соль, названий на честь Сонця. Курс до долара США становить 3,65 соль за $1.
Найсприятливіший для подорожей сезон у Перу - з квітня по жовтень, коли в південній півкулі зима.
До Перу можна летіти через Європу й Північну Америку. З Франкфурта квиток до Ліми в один бік коштує $1270. Політ триває 20 год. 50 хв.
Комментарии
1