Гоголя звично уявляєш за портретом роботи Моллера 1840 року - з довгим темно-каштановим волоссям. Насправді він був білявим. І часто не довговолосим, а з поголеною головою. За його часів вважали, що малороси в Петербурзі лисіють від поганої води. Боячись тої напасті, Гоголь, ледь прибув до російської столиці, одразу поголив голову. А його слуга Яким цього не зробив - і облисів.
Згодом, у Римі, Гоголь знову поголив голову і носив перуку (римські - зручніші за пітерські, бо трималися на гумових стяжках). Отже, "бітлівська" зачіска на відомому портреті - може, й несправжня. Та й лице - воно було таке мінливе, що художник ледь випросив у Гоголя пристойну усмішку. Герой портрета мав пластилінову міміку. В юності грав на сцені старих бабів і легко діставав нижньою губою до кінчика носа.
У Ніжинському ліцеї Гоголь мав прізвисько таємничий карлик. Сучасники описували його і бридким, і гарним. Одні казали, що схожий на лиса, інші - на півня. Клопіт же був у тім, що Гоголь сам не міг себе розгледіти. Коли після закінчення ліцею він їхав до Петербурга, то не збирався стати письменником. Так, пописував вірші, але мріяв про інше - служити Державі, й не нижче, аніж у міністерстві. І там здійснити подвиг: звільнити рідну Малоросію від усіх податків. Тобто, уявляв себе Великим Діячем у Великій Столиці.
Але Столиця розчарувала. Не таким, як гадалося, виявився навіть Пушкін. Гоголь прийшов до нього вранці. Слуга сказав, що пан іще спить.
- Усю ніч писав? - благоговійно спитав Гоголь.
- Де там! У карти грав!
Та найгірше - жодне міністерство Гоголя не брало на роботу. Він був такий убитий цим байдужим чужим містом, що кинувся тікати геть. Сів на корабель до німецького Любека. Матері писав, що тікає від нещасної любові. Уже з-за кордону написав, що хворий. Мати припустила: хвороба непристойна. Зчинилася паніка. А він повернувся за кілька тижнів - так само несподівано, як перед тим зник. Це була перша з низки Гоголевих утеч, дивних і неусвідомлених.
Він іще шукав посаду - бодай абияку. Служив клерком навіть у малопристойному - жандармському - Третьому відділенні Імператорської канцелярії. А щоб задушити ностальгію, писав про покинуту батьківщину. І коли "Вечори на хуторі біля Диканьки" побачили світ, стало зрозуміло: він - письменник. Першим це помітив Пушкін. Слуга Яким - той, який облисів - казав, що Пушкін за всякої погоди "бігав до нашого пана і просив щось нового почитати".
У Хлестакова в "Ревізорі" є репліка: "С Пушкиным на короткой ноге! Спрашиваю, бывало: ну что, брат Пушкин? Да так, говорит, как-то все, брат…". Гоголь був схожий на Хлестакова: розказував про себе небилиці й сам у них вірив.
Гоголь хотів стати професором історії - Київського чи Петербурзького університету. Йому відмовляли - адже без досвіду. А він переконував: я серйозний учений, у мене майже готові сім чи дев'ять томів малоросійської історії, якої ще в Європі не було! Нарешті, 1832 року його взяли до столичного університету. Та що ближче початок занять - то настирливіше Гоголь просить друзів-професорів поділитися конспектами лекцій. Бо йому, мовляв, ніколи цим займатися, адже він пише велику історію Малоросії. Насправді майбутній професор випрошував шпаргалки. Він і справді тоді писав. А як дописав, виявилося, що то - не "сім томів", а повість "Тарас Бульба". В університеті він таки викладав, але без великого успіху. Студенти ходили подивитися на нього як на автора екзотичної малоросійської прози.
- В период создания "Диканьки" и "Тараса Бульбы" Гоголь стоял на краю опаснейшей пропасти - он чуть было не стал автором украинских фольклорных повестей. Надо благодарить судьбу… ибо тогда он бы пропал!
Це сказав Володимир Набоков у ХХ ст. А Гоголь ніби почув цю фразу на сто років раніше - покинув українську тему й перейшов на російську. Навіть "Тараса Бульбу" переписав, вставив туди хвалу "великому русскому царю". Ревниві великороси тоді сприйняли все це як культурну інтервенцію нахабного малороса. Комедію "Ревізор", хоч її дозволив сам цар, критикували за "клевету". А про "Мертві душі" Пушкін нібито сказав:
- Боже, как грустна наша Россия!
І це ще було м'яко сказано - граф Олександр Толстой кричав, що автора треба в кайдани - і в Сибір. Про "Мертві душі" говорили, що там усі персонажі - мерзотники, лиш Коробочка симпатична, бо вона хохлячка. Хоч у Гоголя про це ніде не сказано. Не сказано, якого походження і хитрий Чичиков. Але кажуть - хохол, учився з автором у Ніжинському ліцеї. У Гоголя "два русских мужика" розглядають коляску Чичикова й гадають: доїде до Калуги чи ні? Критики вказували: істинний росіянин сказав би не "два русских мужика", а просто "два мужика". Отже, все це написано чужинцем.
- С этим малороссом надо держать ухо востро! - це навіть Пушкін.
Інші, а їх було чимало, ще зліше:
- Он - враждебен к России!
Та Гоголь, як тодішній усякий нормальний малорос, не був ворогом Імперії. У його листуванні є згадка про полтавського козачого полковника, якого цар посилав на Кавказ і непокоївся, чи все буде гаразд.
- Не бійся, царю! - відповів полтавський козак. - Ми не підведемо тебе так, як підвели твої офіцери 1825 року!
Тобто, справжній малорос має бути кращим за великороса - навіть у любові до Імперії. І Гоголь старався. Але не повірили. Він злякався й поїхав за кордон. Сподівався, там повториться те саме, що після від'їзду з України - ностальгія змусить полюбити Росію, і його тут не вважатимуть чужим. Але все життя провів у мандрах, а "своїм" не став, лиш віддалявся.
Він зрікся всього, написаного раніше. Коли в когось бачив "Мертві душі", казав:
- Як ви читаєте цю мерзоту, та ще й у Великий піст?
Як колись його земляк Сковорода - мандрував і проповідував. Але його повчань ніхто не слухав. Гоголь перехотів жити і по суті заморив себе голодом.
Гоголь цікавився юними покійницями
- Заберіть із нашої культури Гоголя - це буде гірше, ніж втратити всю Білорусію! - казав російський філософ Василь Розанов на початку ХХ ст.
Та класиком у Росії Гоголя визнали згодом, по смерті.
"Когда я хочу, чтобы мне приснился настоящий кошмар, я представляю себе Гоголя, строчащего на малороссийском языке…". Це - Володимир Набоков. Тим часом російські філологи доводять: мовою душі Гоголя була таки українська й писав він, немов "перекладаючи" сам себе.
Отже, він був там прибульцем. Іноді великороси відчували це особливо гостро. Розанов якось у відчаї сказав, що Гоголь - "це найстрашніше, що прийшло в нашу літературу". Бо спершу був Пушкін: "Прозрачен воздух, небо блещет!" А потім раптом ніби диявол скаламутив воду, з дна спливли болотяні примари - прийшов Гоголь. "После Гоголя совершенно невозможен никакой энтузиазм в России - только энтузиазм разрушения". Це сказано 1917-го, коли здавалося, що вся описана колись Гоголем нечиста сила матеріалізувалася.
Тоді ж Розанов сказав іще, що статева загадка Гоголя - не в його онанізмі, як усі вважали, а в некрофілії. Він не знав жінки й не мав фізіологічного апетиту до неї. Зате добре описував небіжчиць - Панночку в труні у "Вії", утопленицю Ганну в "Майській ночі". Цікавився покійницями, і то не старими, а юними. "Вишь, турецкая душа, чего захотел!" - завершує цей пасаж Розанов.
Тут він переборщив. Гоголь мав і смак, і апетит. У нього була ніжна дружба з Олександрою Осиповою-Россет, якою захоплювалися видатні ловеласи Імперії - Пушкін і цар Микола І. А з княжною В'єльгорською, своєю ученицею, молодшою на 15 років, Гоголь хотів одружитися. Але її батьки відмовили - не рівня. Це було за три роки до смерті письменника.
Українською розмовляв із поляками й земляками
1846-го Гоголь записав у книзі візитерів у Карлсбаді - теперішніх Карлових Варах у Чехії: "Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, auter de jueljues comedies russes" - українець із Москви, автор кількох російських комедій. Українською він розмовляв із поляками й земляками. На порозі московського дому Щепкіна співав "Ой чи живі чи здорові всі родичі гарбузові?". Потім зі Щепкіним їли вареники з вишнями й згадували Україну.
Гоголь казав: не знаю, чи в мене душа великоруська, чи малоруська. Вважав обидва народи по-різному хорошими, якби лиш ці якості поєднати.
І Гоголь, і Шевченко культивували в собі українську ностальгію - аж до разючих збігів: Тарас Григорович малював хату, де хотів би жити, а Микола Васильович малював ескізи вікон для дому у Василівці. А ще Гоголь шукав житло в Києві на горі - щоб було видно Дніпро. Вони мали спільних друзів: княжна Рєпніна, Жуковський, Щепкін. Та між собою ніколи не бачилися. Може, й не хотіли цього.
Про вірші Шевченка Гоголь якось сказав, що там забагато дьогтю. Йому зауважили:
- Як можна?! Адже ви українець!
Він відповів: так, але в Імперії література має бути одномовною. Схоже, сказано так на зло співрозмовникові. Або й від ревнощів. Утім, марно ловити Гоголя на слові - він говорив щоразу різне. Хвалив поляків за опір російському цареві - й тут-таки звертався до того з вірнопідданим листом. А то писав землякові Максимовичу: "Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем? Едем!.. В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их - не правда ли?".
Зрештою, і Шевченко, і Гоголь не могли вжитися на батьківщині, яку Імперія зробила своєю провінційною глушиною. Обидва тужили за Україною, але почувалися в ній ще гірше, як на чужині.
1809, 1 квітня - Микола Гоголь народився в Сорочинцях, у домі акушера Миколи Трахимовського, на честь якого й названий вдячною матір'ю - двоє її дітей перед тим померли при народженні. Усього Марія Гоголь мала 12 дітей, вижили - Микола, Ольга, Єлизавета і Ганна. Дитинство Гоголь провів у Василівці-Яновщині (нині Гоголеве Шишацького району на Полтавщині)
1821-1828 - навчається в Ніжинському ліцеї вищих наук. Отримує відмінний атестат, та вчителі кажуть, що ліцеїст Гоголь слабо знає мови, навіть російську. А за поведінку в молодших класах іноді мав одиницю. Учитель-німець писав у журналі: "Мерзкая мальчишка!"
1828 - їде до Петербурга. Наступного року, розчарований столицею, тікає за кордон
1831 - успіх "Вечорів на хуторі біля Диканьки". Знайомиться з Пушкіним
1833 - викладає загальну історію в Петербурзькому університеті
1835 - видає збірку "Миргород", закінчує комедію "Ревізор". Наступного року продає її за 2500 рублів Александрінському театру. На прем'єрі цар дуже сміявся. Та дехто бачив у п'єсі "клевету", й Гоголь зібрався за кордон. Гадав, на відстані зможе полюбити Росію
1836-1839 - вояж до Європи. Називає Рим батьківщиною душі ("здається, я бував тут ще до народження"). Надалі буває в Росії наїздами, як-от 1842-го, коли виходить перший том "Мертвих душ". І знову їде - не сидиться на місці. Навіть у Василівці не може спати дві ночі в одній кімнаті. Це нервова недуга. Зрікається всього написаного й береться вдосконалювати душу.
1852, 21 лютого - через загострення меланхолії (депресії), ускладненої добровільним голодом, помирає в Москві, в домі графа Олександра Толстого. Перед тим спалює другий том "Мертвих душ". Похований у Даниловому монастирі. У заповіті вимагав, щоб його не ховали, доки не буде явних ознак розкладу тіла - боявся бути закопаним заживо в летаргічному сні. 1931 року Гоголя перепоховали на Новодівичому цвинтарі. При ексгумації нібито виявили, що обшивка труни порвана зсередини. Тобто, він таки оживав. Але дослідники заперечують це.
7 
1
Комментарии
38