19 березня Ліні Костенко виповнилося 83 роки. Шестеро друзів і знайомих розповідають про поетесу

Іван КОТОВЕНКО, 68 років, полковник СБУ у відставці:

1990 року Ніла Крюкова зробила моно­виставу за романом Ліни Костенко "Маруся Чурай", прем'єра мала відбутися у філармонії. В КДБ сполошилися – незалежність на носі, суспільство розбурхане, і тут ще ця вистава. Вирішили: заборонити під приводом, що треба перенести її в будинок культури заводу "Арсенал". Хотіли привести робітників – щоб вони сиділи, а для інтелігенції місця в залі не лишилося.

Люди зібралися перед філармонією. Прийшла Ліна ­Василівна, зайшла у фойє. Викликала директора філармонії, чи його заступника – вже не пам'ятаю. Питає: "Хто прийняв рішення перенести виставу?" ­Треба віддати належне цьому чоловікові, він не став переводити стрілки, каже: "Я". Вона як заліпила йому ляпаса навідліг! ­Беркицьнувся.

А ще раніше один поет плітки про неї поширював. ­Залицявся, нічого в нього не вийшло. Вона у видавництво прийшла, шарахнула його по пиці й послала в нокаут. Вона має і породу, і фізичну силу.

Зі Цвіркуновим вони були красивою парою. Василь Васильович – чорнявий, плечистий, зросту мав 1,80 із чимось. Він після війни повернувся без ноги. Розказував, що в той момент, коли мала зірватися міна, стрибнув: "Я ластівкою пролетів метрів зо 3, відштовхнувся від землі. У цей час міна вибухнула". Якби не стрибнув, загинув би.

1962­го його поставили генеральним директором кіно­студії імені Довженка, щоб навести там лад. Ліна Василівна написала сценарій до фільму "Перевірте свої годинники" і вирішила показати йому. Думала: "Піду до цього придурка з ЦК". Потім каже: "Ми тільки почали розмовлять, відчуваю, що нормальна розмова, ­цікава". Вони хвилин 40 проговорили в його кабінеті, почало сутеніти. Василь Васильович встає на протезі, без палички. Ліна згадувала: "Іде, зі мною розмовляючи, до вимикача, вмикає світло, повертається, іде назад, а я чую, як скрипить протез. Не попросив мене ввімкнути те світло, сам пішов. Для мене це було одкровення".

Він був старший на 15 років, мав сім'ю, вона – теж. Але це було шалене кохання. Фінансово їм було важко. Зі студії Василя Васильовича звільнили, він пішов старшим науковим співробітником в Інститут фольклору й етнографії Академії наук. На Брест­Литовському проспекті – нині проспекті Перемоги – вони мали 3­кімнатну кооперативну квартиру. У спільному кабінеті їхні письмові столи стояли впритул. Вони писали, сидячи одне навпроти одного. Ліна Василівна десятиліттями не друкувалася, а працювала щодня. Писала олівцями. ­Ручок не визнавала. Казала: "Я підстружую олівець, і мені подобається запах дерева". Стружку залишала на столі, щоб запах був.

Ліну Костенко вважають натурою шаленою і химерною. Але у ній гармонійно поєднане раціо та емоціо. Вона ­логічна людина: миттєво приймає рішення й ніколи не помиляється. Розказувала: "На важке рішення треба зважитися так: я будую в голові конструкцію з усіх будівельних деталей – доказів, інформації, аргументів. Збудувала, потім беру руками і торсаю, трясу цю конструкцію. Якщо утримається, не розвалиться, значить усе – я приймаю таке рішення. Якщо вона похитнеться, відмовляюся". Перед тим, як дати ляпаса, вона теж зважила – на частку секунди.

Дуже захотілося Щербицькому (перший секретар ЦК КПУ в 1972–1989­х. – "Країна") отримати автограф на примірнику її збірки "Над берегами вічної ріки". Без його сприяння цього видання не відбулося б. Щербицький сам їй не подзвонив, але від нього дали завдання у відділ пропаганди Петрові Осадчуку взяти автограф. Ліна не погодилася. Потім попросили Бориса Олійника. Він їй: "Я на коліна перед вами стану". Вона навідріз відмовилася. Борис Ілліч тоді до мене. Я сказав: "Спілці вигідна прихильність ЦК, бо зараз у її лавах народжується Народний рух за пере­будову". Вона відповіла: "Я збудую конструкцію, похитаю – і прийму рішення". Уже потім я дізнався, що вона таки підписала Щербицькому: "Спасибі за повернення з еміграції". До того він її поезій не знав. Але потім прочитав і полюбив.

1982 року завели на неї справу, пресували до 1986­го. Грошей у них не було від 1980­го по 1987­й. Хоч її не друкували, ніколи в житті вона ніде не підробляла.

Ліна Василівна тепер на телефонні дзвінки не відповідає. Слухавку бере хтось інший. Каже їй, хто дзвонить. І вона вже вирішує, чи підійти до телефону.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, 66 років, ­літературознавець:

– Вона – самотня людина. Ну що можуть їй дати всякі ці президентики чи парламентарі, крім того, що з'їсти час? Скільки політичних партій намагалися прорватися до Ліни Костенко! Колись на одному вечорі соціалісти від Мороза якусь нагороду хотіли їй вручити. Вона сказала: "Я цю політичну біжутерію не приймаю".

Ліна Василівна добре навчилася мовчати. Її тексти написані ніби у вічність. Уявіть, що через 100 років людина отримає пошту з початку третього тисячоліття, і цим листом будуть поезії Ліни Костенко.

Над чим працює, не каже. Інколи може обмовитись: "Я пишу роман". Судячи з її висловлювань, працює над кількома творами. У неї, як правило, багато текстів, які вона готує паралельно впродовж років чи й десятиліть. Пише і книжку есеїв, і ще літературознавчий детектив – років 20 тому його пообіцяла. Вона – з тих ­авторів, чиї твори треба видирати для друку. Якщо не видирають донька Оксана чи наполегливі видавці, як Іван Малкович чи Олена Бойко з "Либеді", вона їх і далі дороблятиме, шліфуватиме.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, 26 років, літературний критик:

Познайомився з Ліною Василівною під час конференції в Києво­Могилянській академії 2005 року. Я, студент­­першокурсник, виголошував доповідь про її творчість. Вона відгукнулася на ті мої юнацькі банальні спроби.

Багатьом вона здається егоцентричною. Але це не ­его­позиція, це просто спосіб ствердити якусь істину. Вона – надзвичайно делікатна людина. Внутрішньо вразлива, тому взяла тайм­аут мовчання. Не хоче ­друкувати своїх творів, бо не бажає чути негативних коментів. Не хоче приймати чорнухи і болю травмованих людей.

Усе, що відбувається в колег і державі, доходить на Гончара, 52, де вона живе. У Ліни Василівни є, як ми жартуємо, якийсь радар, встановлений удома, що відчуває абсолютно все. Читає українські газети, постійно в ­курсі всіх ­літературних і наукових новин та подій. Дуже ­чутлива до політичної ситуації.

Якось їй написали звичайною поштою молодята, які освідчилися її віршами. Ліна Василівна відповіла. До неї щодня надходить величезна кількість паперової кореспонденції. Паперові листи – найпевніший спосіб із нею зв'язатися. На політичні вітання і звістки не відповідає ніколи.

Може зателефонувати сама. Можемо зідзвонюватися протягом кількох днів на тиждень, а буває – раз на півроку. Коли важко, підтримуємо одне одного. Але завжди є якась лінія свободи, яку не потрібно переходити. Мене вона підтримує так: радить обростати панциром і качати м'язи.

Працює на самоті, бо дочка – в Італії, професорка римського університету. Онучка Слава вчиться у Сорбонні, син живе в Америці. У Ліни Василівни – самотність творчої особистості. Але якщо вже наважиться прийняти в себе гостя, то може просидіти з ним до ранку.

Колись сказала: "Поверніть мені радянську владу. Бо зараз усе таке глевке, що не знаєш, проти чого боротися".

Мар'яна САВКА, 40 років, поетеса:

– Наша зустріч відбулася на початку 2000­х. Я написала дослідження про Ліну Костенко для журналу "Усе для школи". Вона прочитала його й похвалила. В якийсь момент я наважилася їй подзвонити, подякувати. Вона запросила до себе в гості.

Ми сиділи на кухні, пили чай із канапками. Я була з поїзда й голодна, принесла з собою оливки і гострий сир. Він їй дуже засмакував. Вона абсолютно без пафосу, дуже харизматична.

Того ж дня в мене була запланована ввечері зустріч із читачами в бібліотеці "Могилянки". Вона здивувалася, що я так легковажно до цього ставлюся. Сказала, що коли готується до зустрічі, цілий день практично не розмовляє, щоб зберегти голос і енергію.

Олександр СИЗОНЕНКО, 89 років, письменник:

– Познайомилися в Москві на ­з'їзді письменників. Ліна вчилася в літінституті імені Горького і надрукувала першу добірку віршів російською мовою в журналі "Советская Украина". Я серед ночі розбудив сестру й читав їй до ранку. ­Приїхали на з'їзд, поселилися в готелі "Україна". Уранці спускаюся на сніданок перед тим, як іти на прийом у Кремль. Вона сидить: кава, шматочок сиру маленький, булочка, сигарету тримає. І огля­дається ­кругом, де б припалити. А в мене якраз закінчився камінчик у запальничці. Тоді сірники дістаю – чирк! – ­коло самої її сигарети, а сірка як відскочить, і їй ледь в око не потрапила. Ліна скривилась: "Фу! Теж мені ­кавалєр!"

Я їй сказав: шкода, що пише російською. Вона глянула строго і пояснила: "Заблукала. Це випадково я написала російською. І цій публікації не надаю ніякого значення". Більше російською не писала.

З Яном­Єжи Пахльовським вони вчилися разом у літ­інституті. Закохалася і поїхала з ним у Польщу. А там його родина намагалася помикати нею. Вона забрала дитину – і тут жила з матір'ю у "хрущовці". Оксані дітлахи, коли бавилися, пустили осколочок скла в око. Не знаю, на які гроші Ліна лікувала дитину. Гонорарів не платили, а утримувала і матір, і дочку.

Вийшла заміж за Аркадія Добровольського, який одсидів 25 років у таборах. Нащо він їй? У нього ­вибиті очі й зуби. Мабуть, зі співчуття. Вони вдвох написали сценарій "Перевірте свої годинники", бо і його ­прізвище було, але Добровольським там і не пахло. Її був текст. ­Сценарій – про трьох поетів: Миколу Булаєнка і ще двох, які загинули 1944 року під час прориву ­Південного фронту. На студії п'ять режисерів поміняли, вони й угробили фільм. Назвали "Кто вернется, долюбит". Ліна приїхала розгнівана, як фурія: "Та це для якогось кафе­­шантана, а я писала про трагедію війни!" ­Зачіска ­розкішна, вона сама висока, струнка, на каблучках. Як рубонула на художній раді: "Я знімаю своє прізвище!" – і тут же написала заяву. Тоді Василь Цвіркунов запросив її до себе в кабінет.

Він покинув дружину, дочку, яка йшла на золоту медаль у 10­му класі, а син на третьому курсі військово­морського училища у Ленінграді був. Усе це залишив, забрав свої книжки й навпроти студії у під'їзді під сходами біля батареї зробив собі таку ширмочку, склав ті книжки, поставив якусь розкладачку. І жив там, бо в нього не було де жити. А потім поженилися, і вона народила йому сина, теж Василя.

Моя донька – дільнична лікарка. Ліна ніколи не викликала до себе лікарів, тільки до чоловіка, бо він без ноги, і з серцем нелади були. Дочка його регулярно лікувала і весь час мені казала: "Папа, хіба ти не бачиш, який він красивий? Високий, стрункий".

Востаннє з Ліною розмовляв на похороні Миколи Вінграновського, та й то уривками. Стояли поруч. До 75­ліття написав про неї есе "Зоря і хрест Ліни Костенко". Але од неї – ні звука.

"По­справжньому розмовляв із нею 20 років тому. В молодості ми були приятелями. Уже 60 років зберігаю коробку сірників, які купив Ліні Василівні у 1950­х. Вона тоді курила. Приїхала з Москви до мене в гості до Львова, то я їй ті сірники купив"

Дмитро ПАВЛИЧКО, 83 роки, поет

×