– Посперечався з колегами зі Львова, що сфотографуюся з донеччанами, буду говорити українською, і ніхто мені морду не наб'є, – перестріваю двох перехожих на пл. Леніна в центрі Донецька.
12 жовтня, середа, 15.00. Надворі похмуро, почав накрапати дощ. За спиною величезний пам'ятник вождю. На мені – чорна футболка із зображенням Степана Бандери.
– Да кто б тебя бил, – доброзичливо відказує бородань у джинсовій куртці. – Давай сфотографируемся.
Кличу двох дівчат, що стоять поруч і чують мої пояснення. За кілька метрів швидко крокують дві жінки – із вигляду мати з донькою. Доганяю їх і прошу долучитися до фотографії. Жінки слухають, сповільнивши ходу.
– Идем фотографироваться! – азартно каже мати. Розвертаються, вимахуючи пакетами.
Двоє скейтбордистів, які сховалися від дощу під каштаном, відмовляються. Повторюю їм свою легенду двічі.
– Ми зрозуміли, але не хочемо фотографуватися, – відказують.
Вдається загітувати хлопця студентського віку, що укривається від косого дощу за постаментом пам'ятника. Діє аргумент, що через нього мокнуть люди, які чекають на фото. За хвилину знаходиться й фотограф – чоловік, років 35, у світлій класичного крою куртці, з кейсом у руках. Переходить на українську:
– Може, не так добре, як ви, але ми також уміємо.
Прошу зробити кілька кадрів із різних ракурсів. Махаємо руками, передаючи вітання до Львова.
– Львовяне, мы не звери! – викрикує старша з жінок.
Поїзд зі Львова до Донецька їде майже добу. Сплю, закутавшись у три ковдри – вагон не опалюють.
На станції Жмеринка на нижню полицю підсідає повна літня жінка. Спить до 10.00. Прокинувшись, акуратно розчісує рідке кучеряве фарбоване в каштановий колір волосся. З'їдає яйце та канапку, підмальовує насиченочервоним кольором губи. 79річна Любов Федоренко їде від родичів додому в Донецьк. Родом з Одеси, жила в Молдові, вчителювала під Вінницею, пізніше працювала в Держстраху. По смерті чоловіка 26 років тому перебралася в Донецьк до сестри.
– Сначала было тяжело – плакала. В селе меня все знали, на улице каждый окликнет, в гости позовет. А в Донецке – чужая. Но ничего. Дончане очень открытые оказались. Я бы сказала, даже слишком. Одна женщина в конторе всем хвасталась, какой у нее любовник: ключи от квартиры ей оставляет, она к нему ходит, когда хочет. Это при том, что все хорошо знали ее мужа.
За Союзу Любов Іванівна продала будинок під Вінницею за 19 тис. крб, купила дім у Ворошиловському – центральному районі Донецька.
– Поселила во флигель армян. Пришли ко мне голые, босые – только сумочка с документами у них была. Я их бесплатно приняла, еще и деньги давала. А они ко мне в форточку залезли, документы на дом украли и, подделав подпись, продали его соседямевреям. Мне тогда 62 года было, а выглядела на 45. За полторы недели я себя догнала. Говорить не могла, только плакала. Четыре с половиной года за дом боролась. Возле кровати держала топор. бутылки изпод вина водой заполнила – сказала всем, что это кислота. В суде ничего решить не могла – всюду банда. Вплоть до Верховного – там тоже донецкий судья командовал. Только в приемной президента помогли.
Любов Федоренко розповідає, що здає кімнати студентам. Є вільні ліжка – пропонує пожити в неї.
Вівторок. Перш ніж поселитися, йду погуляти центром. залізничний вокзал на капремонті – біля колій купи піску й гравію. Над перонами нові каркаси металевого накриття. У підземному переході зі стін скрізь стирчать дріт і арматура. На привокзальних будівлях оголошення "Сдам квартиру", "Куплю хлам", графіті "Суркиса в отставку". Половина реклами на біґбордах – українською. Перша ж людина, до якої звертаюся в міському автобусі, переходить на українську мову.
Перекладач 61річна Алла Джавадова схожа на дружину Януковича – худорлява, бліда, губи підведені яскравою помадою. Тримає пакет, з якого стирчить парасоля.
– Українською говорити дідусь навчив. Але тут нема з ким. Раз пробувала в тролейбусі – чую, ззаду хтось каже: "От дура какаято. Выпендривается".
Алла Олександрівна родом із Києва. Навчалася в СанктПетербурзі. Працювала перекладачем у місцевому науководослідному інституті.
– Тут же коренного населения как такового нет, – переходить на російську. – Народ почему к России тяготеет? Потому что их предки оттуда на шахты работать приехали.
Алла Джавадова має близько тисячі гривень пенсії. Підробляє репетитором англійської мови та перекладами.
– Пару лет, во время кризиса, не могла позволить себе даже одежду купить. Да и сейчас кожаных сапог не покупаю – дорого. Пальто нужно – так в магазине оно 3 тысячи. Последнее, что дорогое покупала в этом году, – платье, когда на свадьбу к сыну подруги шла. 1200 гривен, поиздержалась.
21.00, центральна площа Донецька майже безлюдна. Час від часу прогулюються компанії та пари. Заговорюю з літнім чоловіком у картузі, який пропонує перехожим подивитися на Місяць у телескоп. 79річний пенсіонерметалург Леонід Корзун бере за послугу 5 грн.
– Видите большую точку с лучами в разные стороны – это большой вулкан. Не видно? Сейчас я подстрою, – дивиться в додаткове вічко. – Здесь у меня прицел. Как говорили в фильме "Ворошиловский стрелок" – прямой наводкой по негодяям. От бы иметь такую базуку, как этот телескоп, и ударить по Верховной Раде. Совсем ненавижу эту власть.
Запитую, як зіграла збірна України з естонцями.
– Да я не болельщик, – тре кошлаті сиві брови. – Вообще считаю, что эти все стадионы – вражья напасть. Это ж миллиарды! А что толку? Можно было бы заводик построить и деньги делать. Но народу этого не объяснишь. Тут же все болельщики – идиотов больше, чем надо. Эти идиоты за Януковича и голосуют – мол, придурок, зато наш придурок.
У найбільшій кімнаті одноповерхового, зарослого виноградом будинку, де я поселився, ввечері збираються п'ятеро студентівквартирантів. Всідаються на ліжка, розставлені по колу, грають на ноутбуці у футбольний симулятор, п'ють чай. Не вчиться ніхто.
– За кого болеть, как не за "Шахтар"? Ахметов им палками машины бьет, когда плохо играют – вот они и играют хорошо. На футболе у нас всегда стадион полон – билеты от 15 гривен. Атмосфера супер – сидишь под крышей, поле выглядит большущим, а игроки такие маленькиемаленькие, – розказує Іван.
Він – найговіркіший. Кожні три слова вставляє матюки, розмахує руками. Решта переважно мовчать. Усі – родом із Донбасу. На Західній Україні не були.
– Сколько ехать сюда поездом, часов 5, наверное? Сутки? Ого! А что на полях выращивают? Вроде с Херсонщины постоянно картошку привозят? Херсонщина от вас далеко? Да мне, собственно, пох…, – завершує Іван.
За гривню міський автобус майже годину везе на шахтарську околицю Донецька. Голос із динаміків оголошує кожну зупинку.
Біля шахти ім. Абакумова прибирає сміття чоловік, років 40. Коротко стрижене волосся й легка неголеність роблять обличчя з чіткими рисами ще суворішим. Для привітання знімає рукавиці, називається Василем. Кажу, що приїхав із Заходу, хочу побачити, як видобувають вугілля.
– В шахту тебя никто не пустит. Тут у нас был случай: два бывших работника зашли, решили к друзьям спуститься. Так их арестовали, в милицию забрали.
Василь – корінний донеччанин. Працював у забої, але "піднявся нагору" за станом здоров'я.
– Живется простым людям, как везде – херово. Пенсионный возраст подняли – ну разве нормально? У нас шахтёры получают 3–4 тысячи зарплаты. Мало. Чтобы хватало за квартиру платить и семью содержать – надо 6–7. На соседней шахте Скочинского так и получают. Но у них условия тяжелее, работают на тысяче метров под землей. У нас – 500.
Василь проводить через великий актовий зал із рядами радянських коричневих металеводерматинових крісел на велике подвір'я. Показує кліть, якою шахтарі опускаються під землю. Вузькою колією тягнуть порожні вагонетки.
– Сергей! Шо не рожа, то Серёжа, – показуючи ряд білих зубів, водій зупиняє тягача. На руках засмальцьовані рукавиці. Поверх вицвілої рожевої сорочки сірозелена куртка без ґудзиків. Замість них скріплена на животі білим дротом. – А не боялся в Донецк ехать? Мы ж тут все бандиты! Ну глянь на меня, на бандита похож? Ты когда фотографируешь – смотри, чтоб лицо в кадр вместилось.
– Ну что ты там порожняк гонишь, подавай вагонетки, рабочий день не закончился, – кричить до водія худий чоловік у такій самій сірозеленій куртці. Додає пару матюків.
– Ну шо ты ругаешься? Не видишь, с интеллигентным человеком общаюсь из Западной Украины.
Сергій заводить тягач.
Шахтарське селище ім. радянського маршала Бірюзова – це кілька рядів однакових панельних п'ятиповерхівок, відокремлених від дороги березовою посадкою. Вуличками гуляють жінки з дитячими візками. Біля під'їздів балакають пенсіонери.
– О простых людях в поселке просто забыли. Песка никто детям не привезет, ремонт не сделает, – 69річна Лідія Попова запрошує в свій під'їзд.
На старих дверях без замка маркером виведене зображення чоловічого статевого органа. На стінах повідпадала штукатурка. Біля батарей лежать леза від одноразової бритви.
– Олег Прудник, Серёжа, эти два брата со второго подъезда… В общем, семеро наркоманов только в нашем доме жили, – перераховує, загинаючи пальці. – Поумирали. Вроде жалко молодых ребят, но, честно говоря, мы радовались. А то ж в подъезде каждое утро шприцы, кровь, бутылки.
– Три дня воды не было. А на весь посёлок ни одного общественного туалета нет – все по посадкам бегали. Сегодня снова отключили, – зустрічає нас у квартирі 72річний Іван Митрофанович, чоловік Лідії Олександрівни.
У подружжя двокімнатка з прохідною вітальнею. Кажуть, зробили ремонт за гроші, які відклали на похорон. На стінах нові шпалери, стеля – підвісна. На ліжку сушать корені петрушки.
– Спасает то, что у дедушки как у шахтёра пенсия 3 тысячи. У меня – тысяча, в этом году подняли на 8 гривен. Так только за вывоз мусора цена повышалась дважды.
Сину під час аварії на шахті відірвало ногу.
– Дали II группу и 4 тысячи пенсии. Сегодня поехал на комиссию. Зачем она? Как будто ему эта нога прирасти назад может.
Середа. По обіді гуляю під дощем елітним районом біля міських ставів. Кількаповерхові котеджі оточені 3-метровими парканами. Біля них доглянуті квітники й альпійські гірки.
У провулку, недалеко від готелю, пісяє під деревом бомж Вова. Має запухлі червоні очі та перебитий ніс, неголений. Несе на плечі брудну спортивну сумку. Запитую, хто живе в елітних будинках.
– Да всякие. Конкретно слышал только, что адвокат Щербаня. В эту гостиницу "Прага" съезжается народ погудеть, когда "Шахтер" побеждает. Зашел както туда – там, бля, салатик – 300 гривен. Да я б себе за 300 гривен пир устроил.
Вова напідпитку. Каже, відсидів 10 років за вбивство. Бабуся виписала його з квартири, тепер не має де жити.
– На всех донецких говорят – бандиты. Так оно и было. Наш призов когда в Москву поездом ехал, так два вагона разнесли. Бутылку выпил – и в окно. Все стекла повыбивали. Капитан – пьяный, бля…, нах…, сержанты – пьяные, бля…, нах… Проводницы, бля…, нах…, в купе свое спрятались и закрылись, – Вова входить у азарт, і матюків стає більше, ніж слів.
Завершує розповідь тим, що зараз Донецьк спокійне місто. За півгодини розмови ми обидва змокли під дощем.
9.00, четвер. заходжу взяти кави в "Закусочную" на просп. Павших Комунарів. У ній повно чоловіків. Компанії за столиками п'ють горілку, закушують яйцями з майонезом.
На сходах курять двоє. Молодший – років за 20, із пишним русявим волоссям, у сірому балахоні з капюшоном – сперся об стіну й допиває "Славутич". Порожня пляшка від такого ж пива в нього під ногами. Старший – за 30, з акуратною короткою стрижкою, неголений, в лискучій шкіряній куртці – тримається за поручні.
– Мы только что познакомились, и уже нормально общаемся. В Донецке народ открытый. Нету денег, пробухал – подходишь к любому, говоришь: помоги. Дадут не рупьдва, а полтинник, – каже старший. Називається НайкомВолодею.
Хлопці пробують говорити українською. Молодший Діма ніколи не був на Західній Україні, в нього виходить погано. Володимир розповідає, що відпочивав на Закарпатті.
– Они там воду прям с ручья пьют. Прикидываешь? – звертається до Дмитра. – У нас попробуй – сразу откинешься.
Володимир продає металопластикові вікна. Дмитро – бригадир на будівництві. Кажуть, хильнути зранку – так заведено.
– Это все воздух. В Донецке, будем так говорить, его попросту нет, – починає Дмитро.
– А так выпил – и уже можешь работать не думая. Тут все пьют – рабочие, начальники, до смены, после смены, – каже Володимир.
Питаю, чи нормально заробляють.
– Я с малой дом строю, так каждую неделю 25 тысяч рублей на стройку отдаю. Откуда они у меня берутся, даже не знаю, – каже продавець вікон. – Кризиса нет. Город цветет. Кто у нас президент? Откуда он? Рината знаешь? Ну, и как город может не цвести?
Закінчуємо розмовою про політику. Дмитро допитується, чому Захід голосував за Ющенка. Відповідаю, що не хотіли Януковича, бо його вважають бандитом.
– Ну и что, шо бандит? – розводить руками русявий. – Тебе что важно – чтоб не бандит или чтоб порядок в стране был?
Перед від'їздом заходжу до активістів Партії регіонів, удаю туриста. Офіс міської організації займає другий поверх новобудови на центральній вул. Артема.
– Приехали удивить нас украинским языком? Ну, давайте по-українськи балакати. За українську мову треба боротися – і перш за все з вами, галичанами. Почитати Шевченка – так там 80 процентів слів, які ви говорите, нема, – лисий чоловік, років під 50, у вишневому светрі називається Володимиром Івановичем.
У просторому офісі, відділеному від коридору пластиковими перегородками, окрім нього, ще п'ятеро – дві дівчини, хлопець студентського віку, кучерява жінка, років за 40, і такого ж віку неголений повнуватий чоловік у великих круглих окулярах. Клацають по клавіатурах, час від часу відповідають на телефонні дзвінки. Називають себе апаратом партії – керівництво, кажуть, працює в міськраді.
– Вот почему когда Галичина голосует, то всегда не за когото, а против? – Володимир Іванович говорить то російською, то українською. Відхиляється на спинку крісла, крутить у руках вузькі окуляри. – От зараз за кого будуть ваші голосувати? За Тягнибока? Ну, от і добре – жидам менше голосів дістанеться. А Тягнибок із чийого корита їсть? Пройде двітри людини від "Свободи" в Раду, їх там перекуплять, і партія розпадеться.
На прощання каже:
– Слухай, може, нам тебе тут побити? А то якось несерйозно – приїхав у Донецьк, ще й у Партію регіонів зайшов – і не побили. Ану, – киває одній з дівчат, – натисни там кнопку, виклич бритоголових бандитів.
Усі голосно сміються.
2 
1
Комментарии
68