Казахське місто Актау зводили з 1961-го, за проектом Ленінградського проектного інституту. Завершили за три роки. За нього головний архітектор Йосип Орлов отримав премію сера Патріка Аберкромбі – за те, що "побудував місто внепридатному для життя довкіллі". Місто назвали на честь поета Тараса Шевченка, який 11 років відбував заслання в Казахстані. Перейменували після проголошення незалежності. У 1970-х молодих спеціалістів з усього СРСР заманювали сюди квартирами і 100-відсотковими надбавками до зарплат. На початку 1980-х в Актау жили переважно українці й росіяни, казахи становили третину населення. Тепер тут 180 тисяч людей: 70 відсотків казахів, 20 – росіян і 2 відсотки українців. Мангістауська область, центром якої є Актау, – третя в країні за видобутком нафти й газу. Тут відкрито 70 родовищ, з яких за рік видобувають 600 мільйонів тонн нафти і 160 мільярдів кубічних метрів газу.
У місті немає прісної води. В атомних опріснювачах очищують від солі воду з Каспійського моря
– Актау – самый красивый город на земле, – таксист 36річний Маді допомагає покласти рюкзак на заднє сидіння чорного джипа. Стояти на вулиці неможливо – вітер здіймає пісок. Доводиться закривати обличчя долонями й примружувати очі. Маді заводить автівку, двері зачиняє на ходу. – У нас люди хорошие и море чудное. Что еще для счастья нужно?
За 400 м від аеропорту починається безкрайній степ. Денеде миготять далекі вогники – поселення. Відстань між ними – кілька кілометрів. Місцеві кажуть, там живуть адайці – найвойовничіший казахський рід.
– Они в землянках живут, разводят лошадей, коров и верблюдов, – розповідає Маді. – Землянки небольшие – 6 метров на 4. Крышу делают из камыша, который мажут смесью навоза и глины. Из мебели у них только сундук и низкий столик. Они ничего не покупают. Женщины сами ткут ткани, одежду на зиму шьют из шкур. Едят конское мясо и молоко. Солят конину, из нее делают и колбасу – казы.
До готелю "Актау" під'їжджаємо за півгодини. Він у 2му мікрорайоні. Вулиці в місті не мають назв. Щоб знайти потрібний будинок, треба знати номер дому і мікрорайону, в якому він розташований. В Актау 36 мікрорайонів. У кожному є школа і дитячий садок.
– По городу ночью лучше не гулять, – адміністраторка готелю дістає з тумбочки ключ від номера. Вона в синій спідниці й білій блузці з глибоким декольте. – У нас тут завелась какаято узбекская банда. Ночью выходят, грабят и убивают. Уже месяц их поймать не могут, весь город в страхе живет.
Уранці біля готелю чути, як пахне море – сірководнем. До нього – близько 5 хв ходу. Вздовж моря 2 км тягнеться набережна. Що 3 м стоять ковані лавки, біля кожної є смітник, а за ними – рівна велосипедна доріжка з розміченими білою фарбою двома смугами для руху. Біля моря на залізних стовпчиках жовта табличка: "Уважаемые отдыхающие! Во время купания будьте осторожны в местах, опасных для жизни! Здесь дно каменистое и очень глубокое, купаться очень опасно!" Одразу за нею у море закидає вудку 70річний Михайло Іванов. Він переїхав до Актау з Москви 1970го. Працював на заводі з переробки уранової руди.
– Всем переселенцам к зарплате надбавки выплачивали, – Михайло Павлович знімає картату сорочку, лишається в сірій розтягнутій майці. Підставляє під сонце волохаті груди. – Я получал 400 рублей. В Москве такую зарплату имел руководитель крупного предприятия. В 50 лет ушел на пенсию, но продолжал работать. Был таксистом, чинил машины и делал евроремонты. В конце 1980х мой сын закончил институт и поехал в Словакию. Получал там хорошую зарплату. Он мне сказал: "Отец, все бросай. Я буду тебе помогать".
Починає клювати. Михайло Павлович підбігає до вудки. Тягне, риба зривається. Він чіпляє на гачок личинку мухи і знову закидає вудку в море.
– Раньше здесь какой только рыбы не было: сом, судак, щука, осетр, белуга, севрюга. Все перевелось. Последнюю белугу поймал в 1999м году. Сейчас браконьеры их ловят сетками, на базарах продают осетров маленьких до 3 килограммов. А это – как неспелое яблоко. Нормальный осетр должен весить не менее 12. Рыба исчезает изза промышленности. Два года назад на берег выбросились 70 тюленей, а рыбы сколько было – одни трупы. Сейчас только кефаль попадается. Я ее и за рыбу не считаю. Чтобы приготовить, целый ритуал нужен – шесть видов специй и полтора литра сметаны.
Михайло Павлович роззирається. Метрів за 200 від моря стоять висотні будинки. Вони сконструйовані за галерейним принципом: вхід до квартир – зі спільного балкона, що тягнеться уздовж усього поверху. На ньому сушаться домоткані килими, бюстгальтери й дитячі колготки.
– Здесь была ударная комсомольская стройка, – чоловік витягує з пакета пластикову пляшку з компотом. У ньому плавають шматки яблук і слив. – Работали военные строители и заключенные. За городом было, кажется, пять лагерей. Их под конвоем привозили на работу, а вечером увозили назад. В то время у солдат можно было за бутылку водки купить машину досок. Сами казахи за городом строили себе землянки – где попало: один здесь, а другой – за 10 километров.
После распада Советского Союза русские и украинцы начали из Казахстана уезжать. Раз одного спрашиваю: "Зачем уезжаете?" Он мне: "А что будем делать, если казахи нас гнать начнут?" Сказал ему: "Вы хоть чутьчуть соображаете? Что Казахстан и что – Россия? В случае чего, мы можем попросить свою родину о защите. Россия введет сюда войска – и все, нет Казахстана".
Михайло Павлович витягує 25сантиметрову кефаль. Знімає її з гачка й кидає у невелике пластмасове відро з водою. Коли нахиляється, на животі видно кубики пресу.
– Я, как старая иномарка. Снаружи нормально, а внутри уже все сгнило. В 2005м пережил инфаркт. Поехал в московскую больницу. Там сказали, что нужно делать операцию – в сосуды поставить трубки, чтобы кровь лучше проходила. Одна трубка тысячу долларов стоит. Сын деньги выслал. Операцию делали немецкие специалисты. Наши не рискнули браться. Доктор мне потом сказал: "Хочешь жить – постоянно ходи". Так я каждый день вдоль берега прогуливаюсь – тудасюда. В конце набережной наш президент построился. Его резиденция тянется на 4 километра вдоль моря.
До моря на велосипеді під'їжджає 58річна Людмила Кравченко. Знімає білі котонові штани й чорну спортивну кофту. Лишається в суцільному купальнику з леопардовим візерунком. По коліна заходить у воду. Набирає її в долоні й хлюпає на спину.
– Купаться можно только в августе. В другое время вода совсем не прогревается. Здесь много подводных течений, изза них она холодная. Я дно хорошо знаю, но далеко не заплываю. Здесь постоянно несчастные случаи происходят. Неделю назад шторм разыгрался, какойто мальчик сидел на скале, любовался. Прямо на моих глазах его волна смыла в море. Спасатели сразу бросились за ним, но достали уже мертвым.
До Людмили Хасанівни підбігає її собака 5річна Маркіза. Обнюхує одяг, акуратно складений на камені, крутить хвостом.
– Я приехала в Актау в 1984м из Башкирии, – жінка витягує з кошика перед кермом велосипеда світлосірий картуз, одягає. – Я тогда с первым мужем развелась, имела на руках 3летнюю дочку. Устроилась работать бухгалтером в ресторан. На свою зарплату спокойно могла два раза в месяц летать к матери в Уфу. Сейчас денег на полет и за год не соберу. Здесь познакомилась со своим вторым мужем. Както ехала от подружки домой. Поймала машину и в шутку говорю водителю: "Вот мне бы такого мужчину, чтобы встречал после работы". Он привез меня к подъезду, а в обед в гости заехал. Потом отвез к себе и сказал: "Я в гараж пошел. А ты чтонибудь приготовь. В холодильнике есть все продукты". Так я у него и осталась. Он из Киева приехал. Заставлял меня готовить вареники и борщи. А я до сих пор не научилась. Лет 10 назад летали к его сестре в Киев. Так он мне говорил: "Не научишься готовить, как она, я от тебя уйду". Но до сих пор вместе.
Людмила Хасанівна мастить плечі кремом для засмаги. У неї дзвонить телефон. Просить дістати його з кишені штанів. Говорить казахською, час від часу вставляє російські слова.
– Казахский сама выучила. В начале 1990х пошла работать проводником. Чтобы подзаработать, возила "зайцев". Со мной постоянно ездили три бабушкиказашки. Они как меня увидели, сразу сказали: "Ой, мусульманка. Свой человек". Приглашали с ними посидеть. Я времени зря не теряла – за три месяца уже говорила на казахском. Казахи уважают тех, кто их язык знает. На базаре своих никогда не обвешивают.
А вы памятник Тарасу Шевченко видели? Это – самый красивый памятник в Актау. Там всегда молодожены фотосессии устраивают.
До пам'ятника йду хвилин 10. Він стоїть на гранітному підвищенні у сквері. У Шевченка задумливе обличчя, руки складені на коліні. Поряд на клумбі ростуть чорнобривці. Квітки дрібні, а листя рідке й коричневе від сонця. Четверо казахських хлопчиків грають у футбол.
– Это памятник хорошему человеку. В его честь даже детям имена дают. В моем классе три Тарасика учатся. А кто он, мы не знаем, вы лучше вон у той тети спросите, – наймолодший років 7 киває на жінку, яка сидить на лаві з коляскою.
Вона каже, що то пам'ятник поету Тарасу Шевченку. Але більше про нього нічого не знає, радить запитати в українському кафе.
Кафе "Хуторок" – за 300 м. Двері й вікна в ньому – металопластикові. Всередині дерев'яні столи. Стіни прикрашені вишитими рушниками. Офіціанткаказашка у вишитій сорочці й червоній спідниці кладе на стіл меню. У ньому є страви української, казахської та європейської кухні. Їх перелік подається російською й казахською. Обід у середньому обійдеться в 700 тенге – 35 грн.
– Кафе открыла женщина из Украины, Татьяна Лисниченко, – розповідає офіціантка Алія. – Она в соседней школе всю жизнь поваром проработала. Ее муж тоже с Украины, он был какимто начальником на нефтеперерабатывающем заводе. Он у нее мастер на все руки. На террасе поставил ветряк, деревянный домик и колодец. Сам все мастерил. Работают здесь только казахи. Хозяйка сама их учила все украинские блюда готовить. Она и меня научила борщ варить. Мой муж за раз по четыре миски съедает. Хозяйка часто нам говорит: "Всему вас научила.Но, наверное, никогда не смогу научить правильно произносить слово "паляньица".
– Давай ще вареників замовимо, – чую за сусіднім столом.
Знайомимося. Родина Литвинів у Актау 26й рік. Наталії – 51 рік, чоловік Іван – на рік старший, сину Данилові – 15.
– Побралися після закінчення інституту в ІваноФранківську, – розповідає Іван. – Свого житла не мали, жили то в моїх батьків, то в Наталчиних. Вони нас постійно пиляли: "Інші вже в 19 років дітей заводять, а вам по 30 скоро. Що ви собі думаєте?" Я тоді працював у науководослідному інституті. Якось довелося робити креслення для казахів. За ним до нас приїхала ціла делегація. Запросив їх у ресторан. Трохи випив і почав жалітися на своє життя. Один із них каже: "Так їдь до нас. За рік отримаєш квартиру". Як розповів про це Наталці, вона сказала: "Поїхали".
– Я молодою була легка на підйом, – Наталія наливає у склянку води. Вона у білій безрукавці й бежевій спідниці за коліна. У русявому волоссі подекуди сивина. – Зараз уже не така. Ноги сильно болять. Якби і просили кудись поїхати, не погоджуся. Привикать до казахського клімату було тяжко. Перші півроку не могли напитися води. Випивали по 5 літрів на день і ще хотілося. Влітку не знали, як від спеки рятуватися. Відчиниш вікно – нанесе повну квартиру піску. Доводилося прибирати тричі на тиждень, щоразу по піввідра піску виносила. Як вітер піднімається, місто виглядає, наче в тумані. Двірники замотують обличчя хустками, відкритими лишають тільки очі. Ми коли вперше їх побачили, подумали, що то терористи. Чоловік тоді чуть міліцію не визвав. Довго не могли звикнути до краєвидів за вікном. Дерева не ростуть вище третього поверху. Місто стоїть на вапняку. Доходить до нього коріння, й дерево перестає рости. Прісної води немає. Беруть із моря й переганяють через атомний опріснювач. На кухню подають дистильовану воду, а у ванній тече технічна. Вона темна й солона на смак. Митися нею неможливо – на тілі одразу висипає.
Іван працює керівником відділу інформаційних технології у нафтовидобувній компанії "Бузачі Оперейтинг", Наталія дає приватні уроки російської мови.
Офіціантка приносить вареники з картоплею і грибами, три порції борщу й узвар.
– Двокімнатну квартиру нам дали через два роки в галерейці. Коли розпадався Радянський Союз, за неї пропонували 600 доларів. Тоді з Актау всі переселенці почали тікати. Біля кожного будинку стояли по тричотири вантажні контейнери. Ми теж боялися: була одна країна, одна валюта і ніяких кордонів, а тут враз стали громадянами іншої держави. Багато людей свої помешкання не продавали, так лишали. На цьому добре нажилися начальники жеків. Вони всі ті квартири собі приватизували. 1995 року ми свою продали і за 3,5 тисячі доларів купили трикімнатну в звичайному будинку.
Данило поправляє на шиї синю краватку з жовтими тризубами. Питаю, чи знає українську.
– Аякже, – відповідає. – І мову знаю, і історію. Історія України мені подобається, а от казахська тяжко дається, бо їхні імена і назви погано запам'ятовую. Українська історія – то моє. Там гетьмани, а не якісь хани. В школі викладають казахську мову, але я її знаю погано. Досі не розумію, як у дев'ятому класі здав екзамен. У моєму класі навчаються казахи і слов'яни. Наші носа від книжки не віддирають. А ті – розгільдяї, вже з дівчатами зустрічаються. Мене "хохлом" називають. А я їм кажу: "Який я хохол? Я – українець".
3 
1
Комментарии
13