"Казахи уважают тех, кто их язык знает. На базаре своих никогда не обвешивают"

5

Казахське місто Актау зводили з 1961-го, за проектом Ленінградського проектного інституту. ­Завершили за три роки. За ­нього головний архітектор Йосип Орлов отримав премію сера Патріка Аберк­ромбі – за те, що "побудував ­місто внепридатному для життя довкіллі". Місто назвали на честь поета Тараса Шевченка, який 11 років відбував заслання в Казахстані. Перейменували після проголошення незалежності. У 1970-х молодих спеціалістів з усього СРСР заманювали сюди квартирами і 100-відсотковими надбавками до зарплат. На початку 1980-х в ­Актау жили переважно українці й росіяни, казахи становили третину населення. ­Тепер тут 180 тисяч ­людей: 70 відсотків казахів, 20 – росіян і 2 відсотки українців. Мангістауська ­область, центром якої є Актау, – третя в країні за видобутком нафти й газу. Тут відкрито 70 родовищ, з яких за рік видобувають 600 мільйонів тонн нафти і 160 міль­ярдів ­кубічних метрів газу.

У місті немає прісної води. В атомних опріснювачах очищують від солі воду з Каспійського моря

– Актау – самый красивый город на земле, – таксист 36­річний Маді допомагає покласти рюкзак на заднє сидіння чорного джипа. Стояти на вулиці неможливо – вітер здіймає пісок. ­Доводиться закривати обличчя долонями й примружувати очі. Маді заводить автівку, двері зачиняє на ходу. – У нас люди хорошие и море чудное. Что еще для счастья нужно?

За 400 м від аеропорту починається безкрайній степ. Де­не­де миготять далекі вогники – поселення. Відстань між ними – кілька кілометрів. Місцеві кажуть, там живуть адайці – найвойовничіший казахський рід.

– Они в землянках живут, разводят лошадей, коров и верблюдов, – розповідає Маді. – Землянки ­небольшие – 6 метров на 4. Крышу делают из камыша, который мажут смесью навоза и глины. Из мебели у них только сундук и низкий столик. Они ничего не покупают. Женщины сами ткут ткани, одежду на зиму шьют из шкур. Едят конское мясо и молоко. Солят конину, из нее делают и колбасу – казы.

До готелю "Актау" під'їжджаємо за півгодини. Він у 2­му мікрорайоні. Вулиці в місті не мають назв. Щоб знайти потрібний будинок, треба знати номер дому і мікрорайону, в якому він розташований. В Актау 36 мікрорайонів. У кожному є школа і дитячий садок.

– По городу ночью лучше не ­гулять, – адміністраторка готелю дістає з тумбочки ключ від номера. Вона в синій спідниці й білій блузці з глибоким декольте. – У нас тут завелась какая­то узбекская банда. Ночью выходят, грабят и убивают. Уже месяц их поймать не могут, весь город в страхе живет.

Уранці біля готелю чути, як пахне море – сірководнем. До нього – близько 5 хв ходу. Вздовж моря 2 км тягнеться набережна. Що 3 м стоять ковані лавки, біля кожної є смітник, а за ними – ­рівна велосипедна доріжка з розміченими білою фарбою двома смугами для руху. Біля моря на залізних стовпчиках жовта табличка: "Уважаемые отдыхающие! Во время купания будьте осторожны в местах, опасных для жизни! Здесь дно каменистое и очень глубокое, купаться очень опасно!" Одразу за нею у море закидає вудку 70­річний Михайло Іванов. Він переїхав до Актау з Москви 1970­го. Працював на заводі з переробки уранової руди.

– Всем переселенцам к зарплате надбавки выплачивали, – Михайло Павлович знімає картату сорочку, лишається в сірій розтягнутій майці. Підставляє під сонце волохаті груди. – Я получал 400 рублей. В Москве такую зарплату имел руководитель крупного предприятия. В 50 лет ушел на пенсию, но продолжал работать. Был таксистом, чинил машины и делал евроремонты. В конце 1980­х мой сын закончил институт и поехал в Словакию. Получал там хорошую зарплату. Он мне сказал: "Отец, все бросай. Я буду тебе помогать".

Починає клювати. Михайло Павлович підбігає до вудки. Тягне, риба зриває­ться. Він чіпляє на гачок личинку мухи і знову закидає вудку в море.

– Раньше здесь какой только рыбы не было: сом, судак, щука, осетр, белуга, севрюга. Все перевелось. Последнюю белугу поймал в 1999­м году. Сейчас браконьеры их ловят сетками, на базарах продают осетров маленьких до 3 килограммов. А это – как неспелое яблоко. Нормальный осетр должен весить не менее 12. Рыба исчезает из­за промышленности. Два года назад на берег выбросились 70 тюленей, а рыбы сколько было – одни трупы. Сейчас ­только кефаль попадается. Я ее и за рыбу не считаю. Чтобы приготовить, целый ритуал нужен – шесть видов специй и полтора литра сметаны.

Михайло Павлович роззирається. ­Метрів за 200 від моря стоять висотні будинки. Вони сконструйовані за галерейним принципом: вхід до ­квартир – зі спільного балкона, що тягнеться уздовж усього поверху. На ньому сушаться домоткані килими, бюстгальтери й дитячі колготки.

– Здесь была ударная комсомольская стройка, – чоловік витягує з пакета пластикову пляшку з компотом. У ньому плавають шматки яблук і слив. – Работали военные строители и заключенные. За городом было, кажется, пять лагерей. Их под конвоем привозили на работу, а вечером увозили назад. В то время у солдат можно было за бутылку водки купить машину досок. Сами казахи за городом строили себе землянки – где попало: один здесь, а другой – за 10 километров.

После распада Советского Союза русские и украинцы начали из Казахстана уезжать. Раз одного спрашиваю: "­Зачем уезжаете?" Он мне: "А что будем делать, если казахи нас гнать начнут?" Сказал ему: "Вы хоть чуть­чуть соображаете? Что Казахстан и что – Россия? В случае чего, мы можем ­попросить свою родину о защите. ­Россия введет сюда войска – и все, нет Казахстана".

Михайло Павлович витягує 25­сантиметрову кефаль. Знімає її з гачка й кидає у невелике пластмасове відро з водою. Коли нахиляється, на животі видно кубики пресу.

– Я, как старая иномарка. Снаружи нормально, а внутри уже все сгнило. В 2005­м пережил инфаркт. Поехал в московскую больницу. Там сказали, что нужно делать операцию – в сосуды поставить трубки, чтобы кровь лучше проходила. Одна трубка ­тысячу долларов стоит. Сын деньги ­выслал. ­Операцию делали немецкие специа­листы. Наши не рискнули ­браться. Доктор мне потом сказал: "Хочешь жить – постоянно ходи". Так я каждый день вдоль берега прогуливаюсь – туда­сюда. В конце набережной наш президент построился. Его резиденция тянется на 4 километра вдоль моря.

До моря на велосипеді під'їжджає 58­річна Людмила Кравченко. ­Знімає білі котонові штани й ­чорну спортивну кофту. Лишається в суціль­ному купальнику з леопардовим візерунком. По коліна заходить у воду. Набирає її в долоні й хлюпає на спину.

– Купаться можно только в августе. В другое время вода совсем не прогревается. Здесь много под­водных течений, из­за них она ­холодная. Я дно хорошо знаю, но далеко не заплываю. Здесь постоянно несчастные случаи происходят. ­Неделю назад шторм разыгрался, какой­то мальчик сидел на скале, любовался. Прямо на моих глазах его волна смыла в море. Спасатели ­сразу бросились за ним, но достали уже ­мертвым.

До Людмили Хасанівни підбігає її собака 5­річна Маркіза. Обнюхує одяг, акуратно складений на камені, крутить хвостом.

– Я приехала в Актау в 1984­м из Башкирии, – жінка витягує з кошика перед кермом велосипеда ­світло­­сірий картуз, одягає. – Я ­тогда с первым мужем развелась, имела на ­руках 3­летнюю дочку. Устроилась работать бухгалтером в ресторан. На свою зарплату спокойно могла два раза в месяц летать к матери в Уфу. Сейчас денег на полет и за год не соберу. Здесь познакомилась со своим вторым мужем. Как­то ­ехала от подружки домой. Поймала машину и в шутку говорю водителю: "Вот мне бы такого мужчину, чтобы встречал после работы". Он привез меня к подъезду, а в обед в ­гости заехал. Потом отвез к себе и сказал: "Я в гараж пошел. А ты что­нибудь приготовь. В холодильнике есть все продукты". Так я у него и осталась. Он из Киева приехал. Заставлял меня готовить вареники и борщи. А я до сих пор не научилась. Лет 10 назад летали к его сестре в Киев. Так он мне говорил: "Не научишься готовить, как она, я от тебя уйду". Но до сих пор вместе.

Людмила Хасанівна мастить плечі кремом для засмаги. У неї дзвонить телефон. Просить дістати його з кишені штанів. Говорить казахською, час від часу вставляє російські слова.

– Казахский сама выучила. В ­начале 1990­х пошла работать проводником. Чтобы подзаработать, возила "зайцев". Со мной постоянно ездили три бабушки­казашки. Они как меня увидели, сразу сказали: "Ой, мусульманка. Свой человек". Приглашали с ними посидеть. Я времени зря не теряла – за три месяца уже говорила на казахском. Казахи уважают тех, кто их язык знает. На базаре своих никогда не обвешивают.

А вы памятник Тарасу Шевченко видели? Это – самый красивый памятник в Актау. Там всегда молодожены фотосессии устраивают.

До пам'ятника йду хвилин 10. Він стоїть на гранітному ­підвищенні у сквері. У Шевченка задум­ливе обличчя, руки складені на ­коліні. ­Поряд на клумбі ростуть чорно­бривці. Квітки дрібні, а листя рідке й коричневе від сонця. Четверо казахських хлопчиків грають у футбол.

– Это памятник хорошему человеку. В его честь даже детям имена дают. В моем классе три Тарасика учатся. А кто он, мы не знаем, вы лучше вон у той тети спросите, – наймолодший років 7 киває на жінку, яка сидить на лаві з коляскою.

Вона каже, що то пам'ятник поету Тарасу Шевченку. Але більше про нього нічого не знає, радить запитати в українському кафе.

Кафе "Хуторок" – за 300 м. Двері й ­вікна в ньому – металопластикові. Всередині дерев'яні столи. Стіни прикрашені вишитими рушниками. ­Офіціантка­казашка у вишитій сорочці й червоній спідниці кладе на стіл меню. У ньому є страви української, казахської та європейської кухні. Їх перелік подається російською й казахською. Обід у середньому обійдеться в 700 тенге – 35 грн.

– Кафе открыла женщина из ­Украины, Татьяна Лисниченко, – розповідає офіціантка Алія. – Она в соседней школе всю жизнь поваром проработала. Ее муж тоже с Украины, он был каким­то начальником на нефте­перерабатывающем заводе. Он у нее мастер на все руки. На террасе поставил ветряк, деревянный домик и колодец. Сам все мастерил. Работают здесь только казахи. Хозяйка сама их ­учила все украинские блюда готовить. Она и меня научила борщ варить. Мой муж за раз по четыре миски съедает. ­Хозяйка часто нам говорит: "Всему вас научила.Но, наверное, никогда не смогу научить правильно произносить слово "­паляньица".

– Давай ще вареників замовимо, – чую за сусіднім столом.

Знайомимося. Родина Литвинів у Актау 26­й рік. Наталії – 51 рік, чоловік Іван – на рік старший, сину Данилові – 15.

– Побралися після закінчення інституту в Івано­Франківську, – розповідає Іван. – Свого житла не мали, жили то в моїх батьків, то в Натал­чиних. Вони нас постійно пиляли: "Інші вже в 19 років дітей заводять, а вам по 30 скоро. Що ви собі ­думаєте?" Я тоді працював у науково­дослідному інституті. Якось довелося робити креслення для казахів. За ним до нас приїхала ціла делегація. Запросив їх у ресторан. Трохи випив і почав жалітися на своє життя. Один із них каже: "Так їдь до нас. За рік отримаєш квартиру". Як розповів про це Наталці, вона сказала: "Поїхали".

– Я молодою була легка на ­підйом, – Наталія наливає у склянку води. Вона у білій безрукавці й бежевій спідниці за коліна. У русявому волоссі подекуди сивина. – Зараз уже не така. Ноги сильно болять. Якби і просили кудись поїхати, не погоджуся. ­Привикать до казахського клімату було тяжко. Перші півроку не могли напитися води. Випивали по 5 літрів на день і ще хотілося. Влітку не знали, як від спеки рятуватися. ­Відчиниш вікно – нанесе повну квартиру піску. Доводилося прибирати тричі на тиждень, ­щоразу по піввідра піску виносила. Як ­вітер піднімається, місто виглядає, наче в тумані. Двірники замотують ­обличчя хустками, відкритими лишають тільки очі. Ми коли вперше їх побачили, подумали, що то терористи. Чоловік тоді чуть міліцію не визвав. Довго не могли звикнути до краєвидів за вікном. ­Дерева не ­ростуть вище третього поверху. Місто стоїть на вапняку. Доходить до нього коріння, й дерево перестає рости. Прісної води немає. Беруть із моря й переганяють через атомний опріснювач. На кухню подають дистильовану воду, а у ванній тече технічна. Вона темна й солона на смак. Митися нею неможливо – на тілі одразу висипає.

Іван працює керівником відділу інформаційних технології у нафтовидобувній компанії "Бузачі Оперейтинг", Наталія дає приватні уроки російської мови.

Офіціантка приносить вареники з картоплею і грибами, три порції борщу й узвар.

– Двокімнатну квартиру нам дали через два роки в галерейці. Коли розпадався Радянський Союз, за неї пропонували 600 доларів. Тоді з Актау всі переселенці почали тікати. Біля кожного будинку стояли по три­­чотири вантажні контейнери. Ми теж боялися: була одна країна, одна валюта і ніяких кордонів, а тут враз стали громадянами іншої держави. ­Багато людей свої помешкання не продавали, так лишали. На цьому добре нажилися начальники жеків. Вони всі ті квартири собі приватизували. 1995 року ми свою продали і за 3,5 тисячі доларів купили трикімнатну в звичайному будинку.

Данило поправляє на шиї синю краватку з жовтими тризубами. Питаю, чи знає українську.

– Аякже, – відповідає. – І мову знаю, і історію. Історія України мені подобається, а от казахська тяжко дається, бо їхні імена і назви погано запам'ятовую. Українська історія – то моє. Там гетьмани, а не якісь хани. В школі викладають казахську мову, але я її знаю погано. Досі не розумію, як у дев'ятому класі здав екзамен. У моєму класі навчаються казахи і слов'яни. Наші носа від книжки не віддирають. А ті – розгільдяї, вже з дівчатами зустрічаються. Мене "хохлом" називають. А я їм кажу: "Який я хохол? Я – українець".

×