У п'ятницю 27 квітня в центрі Дніпропетровська впродовж години сталися чотири вибухи. Об 11.50 розірвалася сміттєва урна на трамвайній зупинці біля оперного театру. Далі пролунали вибухи неподалік кінотеатру "Батьківщина", парку імені Глоби й знову – в районі оперного. Експерти виявили й знешкодили п'ятий вибуховий пакет. Постраждали 17 дорослих і 10 учнів. Прокуратура порушила кримінальну справу за ознаками тероризму. За два дні Служба безпеки поширила три фотороботи підозрюваних
Каріна МХІТАРЯН, 16 років. Навчається на першому курсі Дніпропетровського монтажного технікуму, відділення архітектури. Живе в Дніпропетровську в квартирі материної подруги. Мати працює дизайнером нігтів у салоні краси, вітчим – фермер, розводить птицю й кіз. Родина мешкає за містом у приватному секторі, мають чотирьох собак і трьох кішок. Каріна зустрічається з сусідським хлопцем Яном. Хоче спорудити дім за власним проектом і народити двох дітей
– Щодня на великій перерві ходимо до фонтана обідати. Раніше купляли гамбургери, але батьки кажуть, що це дорого, тому почали брати бутерброди з дому. Сіли на бортик фонтана, розгорнули їх. Поряд стояла височенька бетонна урна. Я зауважила, що майже всю її заповнило щось велике в чорному кульку. Він був товстий, добротний, ручки сховані всередину. Щоб наші папірці вітром не здуло, хотіла запхати їх біля кулька пальчиком. А Яна каже: "Чого в урну руками лізеш?" Якби полізла, може, кульок вибухнув би раніше.
Яна тільки підійшла. Ми поговорили про хлопців. Вона ні з ким не зустрічається. Казала, що теж хоче закохатися, ходити на побачення. Їй подобаються чорняві.
Хвилин через 20 почули наче гучний хлопок. Нас хитнуло вибуховою хвилею. Добре, що вперлися в бортик, бо попадали б у фонтан. Там глибина 1,5 метра, але води немає – тільки залізні штирі. Осколки від урни розлетілися, у мене біля грудей один застряв. Яна закрила лице руками і побігла до медпункту в технікум. Я схопила наші сумки – і за нею.
У медпункт прибігли четверо хлопців і п'ятеро дівчат. Іще одна проходила повз. Подивилася на нас закривавлених і знепритомніла. Її поклали на ліжко, відкачали. А вона побачила, як із нас кров змивають та зеленкою мастять, і знову відключилася. Я розсміялася. А коли глянула на свої груди й заляпану кров'ю майку, розплакалася. Інші дівчата теж сміялися і плакали – в нас почалася істерика. Яну одразу забрали в лікарню імені Мечникова. У неї розпухло око, лице було подряпане, в крові. Я кинулася шукати своє дзеркальце: злякалася, що в мене теж обличчя порізане. Яна дуже гарна була, їй казали на конкурси краси йти, та вона соромилася.
Нас посадили в машини по четверо і повезли в лікарню на вулицю Космічну. Витягли мені осколок із грудей ближче до ключиці. Поклали нас у дві палати – окремо хлопців і дівчат. Одна дівчина, у неї уламок у руці застряв, розпитувала нас, що сталося. Вона забула все. Каже, просто біла пляма в пам'яті. Психолог пояснила, що це захисна реакція організму. Виявила у нас страхи, які з'явилися після вибуху. Я почала боятися урн. І коли в двері стукають, душа в п'ятки ховається. Але психолог сказала, що це скоро мине.
На другий день після вибуху до нас у палату приходив президент Янукович. Пообіцяв, що зробить усе, аби знайти винних у вибухах. Ми були дуже раді, бо, може, це єдиний раз у житті так близько президента бачили. Просив пробачення, що ми мимоволі постраждали. Коли він пішов, у палаті сказали: як шукатимуть, хто це зробив, – скоріше за все, звинуватять безневинну людину.
Яна мені есемески кожен день шле. Пише, що нудно самій у палаті. Око їй урятували. Кажуть, шрамів не буде видно. Як тільки випишуть, підемо всі її провідати. Вона любить дивитися фільми. Якщо в палаті є телевізор, то купимо їй якийсь диск.
Каріна Мхітарян, друга ліворуч: "Після вибуху з'явилися страхи. Я почала боятися урн. Але психолог сказала, що це скоро мине". Поруч на лікарняному ліжку її подруги – Анастасія Стрелець (ліворуч), Анастасія Липій та Олена Олійник, які теж отримали осколкові поранення
Закрив голову руками, впав, як учили в армії
Сергій БОНДАРЕНКО, 52 роки. Моряк. Служив у Афганістані, на аеродромі Джелалабада дешифрував уміст "чорних ящиків".
10 років на флоті. Зараз у відпустці. Розлучений, дітей не має
– Їхав першим трамваєм у міську лікарню: зуби полікувати хотів. Сидів із лівого боку на одиночному місці, дивився у вікно. Під'їжджаємо до зупинки. Коли двері вже почали зачинятися, але трамвай іще не рушив – пролунав вибух. Закрив голову руками, впав, як учили в армії. Перша думка: "Тільки б не пожежа" – я в Афгані горів у наметі.
Чув, жінка дуже кричала, вона тепер у сусідній палаті лежить. На підлозі побачив кров і якісь… людські запчастини.
В армії нас учили: якщо був вибух – буде й пожежа. Швидко вибрався із трамвая, вийшов на алею, сів на газон. На рукаві футболки кров побачив і якийсь слиз. Зняв, подивився – ні, чисто. Значить, це від когось летіло. Витягнув дзеркало – очі кров'ю налилися. Башка дзвенить, гуде.
На джинсах був пояс, його перебило. Глянув на ногу – нічого страшного: синяк, подряпини. Начебто все нормально. Почав уставати – заболіла. Підняв холошу: рана, кров біжить. Одразу почали підходити люди, пропонувати допомогу. Серветки бактерицидні давали, я їх притуляв до ран. Одна жінка, дай Бог їй здоров'я, з машини винесла аптечку, дала зеленку, йод, а головне – бинт. Витер гидоту навколо рани – ошмаття всяке.
Хвилин через 15, може, менше – часу я не відчував – міліція вже була. Підійшов до них, шкутильгаю. Запитав у міліціонера, чи є тут "швидка". Він каже: "Присядь, зараз буде". Мене підмутило – я тільки рік як після операції. В Афгані була контузія, потім зробилась пухлина головного мозку.
З'явились оперативники. У першу чергу запитували: "Вибух де був – у трамваї?" – "Та де там у трамваї! – кажу. – Жертв було б у 10 разів більше. Зовні рвонуло". На зупинці біґборди лежать пошматовані. Урни, дивлюся, немає. Адже завжди стояла, часто тут буваю. Кажу: "Ось тут (у смітнику. – "Країна"), скоріше за все, воно й було".
У травматології лікар пальцем у рану заліз. Говорить: "Тут у тебе цеглина якась стирчить". Осколок урни сантиметрів на 8 зайшов. А сьогодні МРТ голови зробили, бо дуже після вибуху боліла. Сказали: добре зажило. Нога теж заживає.
Оперативники перші дні часто ходили. Питали, що за вибухівка могла бути. Я їм сказав: при звичайних вибухах зразу починається пожежа. А це якийсь пустий заряд був. Тільки налякати хотіли.
Родичі часто провідують, внуки приходили. З жінкою я розвівся давно, дітей своїх не маю, тому мені сестрині діти за рідних. Просять: дідусю, не їдь від нас. Я в плавання зібрався, електромеханіком на кораблі працюю. Об'їздив увесь світ, тільки в Австралії ще не був. Хотів в одне плавання сходити – й на пенсію. Боюся, з моїми болячками тепер на борт не візьмуть.
Сергій Бондаренко: "Оперативники перші дні часто ходили. Питали, що за вибухівка могла бути. Я їм сказав: "Це якийсь пустий заряд, тільки налякати хотіли"
Дружині поталанило, що я пригорнув її, коли почув вибух
Володимир РУДКОВСЬКИЙ, 63 роки. Начальник виробничої лабораторії місцевої Укрпошти. Під час вибуху прикрив собою дружину Ларису Борисівну. Вона працює програмістом разом із чоловіком. Вечорами люблять переглядати фільми. У вихідні їздять на дачу – вирощують городину і виноград. Дітей не мають
– Мене зразу в лікарню завезли. Руку відрізали вище ліктя. Переживав, бо такий вік, а до пенсії ще два роки лишилося. Але приходив директор і сказав, що виганяти мене не збираються. Я їм і без руки треба, хоч розумію, що то більше зі співчуття. Надіюся, що президент і губернатор, які сучасний протез обіцяли, не обмануть. Чув, що таким можна навіть вузли зав'язувати, ґудзики на сорочці застібати.
Спочатку сам у реанімації був, потім колишнього афганця підселили, згодом – іще одного. До нас нікого не пускають, навіть дружина не може зайти і передати пиріжків. Мені й не хочеться зараз нічого їсти – антибіотики та операції весь апетит відбили. Жінка тільки плеєр змогла передати. Скачала аудіокнигу "Усе про життя" Девіда Вебера. Вона така велика, як "Війна і мир" Толстого. Читати її не взявся б, а послухати можна.
Обговорюємо в палаті вибухи. Вирішили, що нас хочуть залякати. Але треба бути чоловіками і не боятися.
Через кілька хвилин після того, як мене показали в новинах по телевізору, став знаменитий. Телефонували друзі, сусіди, колеги. Дуже радий був дзвінку давнього приятеля, із яким років 10 не бачився. Він зараз у Києві живе, а колись ми в гори ходили разом. Казав, що загубив мій номер, то шукав через спільних знайомих. Побалакали, телефоном вибухи не дуже обговорювали. Я в політику не лізу, то не хочу зайвого сказати.
У новинах мене героєм назвали, бо я свою жінку собою прикрив. То не зовсім так. Вибух стався раптово, ні одна людина не змогла би так швидко зреагувати. Просто Ларисі поталанило, що я опинився з правильного боку й інтуїтивно пригорнув її, коли почув вибух.
Володимир Рудковський: "Руку відрізали вище ліктя. Переживав, бо такий вік, а до пенсії ще два роки лишилося"
У те, що почалася революція, не вірив
Назар СІРЯЧЕНКО, 16 років. Студент першого курсу Дніпропетровського монтажного технікуму, архітектурного відділення. Займається боксом та кікбоксингом. Любить малювати об'ємні геометричні форми й тіла обертання. Живе із батьками та меншою сестрою. Мріє стати другим Леонардо да Вінчі
– Я стояв лицем до бетонної урни, вона була в полі мого зору. Але не звертав уваги, хто до неї підходить. Постояв хвилин 15, розмовляв із друзями. Як вибухнуло – подумав, що це взривпакет хтось кинув. Коли побачив осколки, вирішив, що з люка: щось у каналізації бабахнуло, а люк бетонною кришкою був прикритий. Ні про які теракти не думав. Ми ж мирна країна, ні з ким не воюємо, тероризму в нас немає. Це в Росії таке може бути, у Сполучених Штатах. Але коли люди кинулися тікати від розбитої урни, зрозумів, що це не випадковий вибух. Страху не було. Я боксер, паніці не піддаюся. Навпаки, всю увагу сконцентрував. Почав помічати і запам'ятовувати все: як люди розбігалися від урни, як хтось крикнув, що машина горить.
Осколки полетіли на мене і на друзів. Мені два камінці попали в лоба, у великий палець на лівій руці та в груди. Я стояв під кутом до урни, тому порізали мене, але не застряли в тілі. Кров забризкала футболку, потекла по обличчю. Моя одногрупниця, в яку теж влучило, закричала. Я заспокоїв її, відвів у медпункт. Мене поклали на кушетку, почали промивати рани. Осколки потрапили в такі місця, що кров ніяк не хотіла спинятися. Витекло більше стакана, медсестра тільки встигала вату міняти. Дівчата то плакали, то сміялися.
Нас посадили в машину швидкої допомоги й повезли в лікарню на Космічній. Дорогою почув ще два вибухи з інтервалом 10–15 хвилин. У те, що почалася революція, не вірив, думав, що то розборки якісь.
У лікарні мене одразу забрали на операційний стіл. Наклали два шви на лобі, кілька – на грудях. Робили все без наркозу. Коли почали зашивати палець, не міг більше терпіти і скривився. Тоді в палець вкололи знеболювальне. Дівчата дуже боялися за свої обличчя, особливо Яна, якій осколок у око попав. А я найбільше переживав за палець на лівій руці, щоб його не ампутували. Як боксерові без пальця?
Мене і друзів уже виписали. Гуляю по місту, нічого не боюся. Хотів спеціально біля таких же урн пройти, перевірити себе – чи серце йокне. Але по всьому місту не знайшов жодного бетонного смітника. Усі поприбирали.
фото: Ростислав МИСЮКЕВИЧ і з сайта Kp.ua
3 
1
Комментарии
1