У Тбілісі на кожному розі продають свіжий лаваш та випічку із солоним сиром – бринзою або сулугуні
Вівторок, 8.02. Біля виходу з Тбіліського аеропорту сідаю в маршрутку, яка їде до міста. Щоб узяти квиток, треба монету в 50 тетрі кинути до автомата всередині бусика. Дрібних не маю. Запитую, чи хтось із пасажирів може розміняти 5 ларі. Дівчина на передньому сидінні кидає свої гроші в металеву коробку. Звідти вилазить квиток. Кажу, що не маю чим їй віддати.
– Не треба.
– Буду винна, – кажу.
– Я запам'ятаю, – сміється вона.
Маршрутка починає набиватися людьми, заходять жінки з візками, подібними до наших "кравчучок". Чепурна літня жінка везе у великих торбах здавати порожні пляшки з-під мінералки. Цікавлюся в худого чоловіка, де краще вийти, щоб потрапити в центр. Пасажири одразу пожвавлюються, починають щось торохкотіти між собою грузинською. Краще вийти на площі Свободи – вирішують спільно.
– А ви з України? – запитує сусід ламаною російською. – По акценту й обличчю видно. Я знаю тільки одне слово українською – "потвора", – посміхається, показуючи гнилі зуби, і згорбившись виходить на своїй зупинці.
8.40. Щоб дістатися свого хостела, від площі Свободи, із золотим Георгієм на високій колоні, мушу пройти чи не весь проспект Шота Руставелі – головну вулицю столиці. Перетинаю вуличку Лесі Українки. На проспекті багато жебраків – переважно це старші жінки в чорному, з покритими накидками головами.
17.10. Ачма смакує. Замовила цей сирний пиріг у маленькій забігайлівці у нижній частині міста, близько до набережної Мткварі. У Тбілісі на кожному розі продають свіжий лаваш та різну випічку із солоним сиром – бринзою або сулугуні. Від хачапурі ачма відрізняється тим, що має багато шарів тіста. Їх тонко розкачують. Лист на 12 хвилин занурюють в окріп, перекладають солоним сиром і маслом, потім запікають. Наїдаєшся половиною порції.
Середа, 13.08. "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек", – співає відому радянську пісню на грузинський мотив старий чоловік у картузі. Ліниво б'є по трьох струнах традиційного інструмента пандурі. Бородатий товстий росіянин кидає йому до торби на землі ларі. Старий сидить під стінами собору Светіцховелі у місті Мцхета. З Тбілісі сюди можна дістатися маршруткою від метро "Дідері" або таксі – за 40 ларі. У Мцхеті багато туристів. Більшість говорять польською.
– Від поляків у Грузії нема куди сховатися. У найзабитішому місті їх можна зустріти, – каже 25-річна Барбара з Варшави. Країною подорожує півтора тижня.
14.50. "Що там у Москві про грузинів говорять?" – питає пузатий таксист у 32-річного москвича Дмитра Яшина. Разом із ним і його супутницею склалися на таксі з міста до монастирського храму Джварі. Його побудували в VI столітті.
– Та по-всякому говорять, – неохоче відповідає Дмитро.
– Ви їх не слухайте – ми хороші. Це все справи Путіна й Міші (Михаїл Саакашвілі. – "Країна").
Кам'яний храм стоїть на вершині гори одразу за містом. Біля підніжжя зливаються дві великі річки Кура й Арагві. Вони різного кольору.
– Арагві тече з Туреччини. Тому вона брудна, коричнева. Кура бере початок у горах – вона чиста, – пояснює таксист.
21.41. На правому березі Кури швидко минаю вуличку Шарден. Це місце художніх галерей і ресторанів, які повиставляли на вулицю столики. Тут щовечора п'ють вино і гомонять іноземні туристи та грузини. Із залитої вогнями Шарден звертаю у непримітну темну вуличку. Зустрічаються тільки компанії чоловіків, які повиходили в домашньому одязі зі своїх квартир, щоб теплого вечора випити пива й скурити цигарку. Багато худих і брудних котів.
Кам'яними сходами звідси можна піднятися до тбіліського аналога "Батьківщини-Матері" – "Мати-Картлі". У правій руці тримає чашу з вином для гостей, в опущеній лівій – меч для ворогів. Монумент майже втричі нижчий за київський.
Четвер, 15.32. До грузинського ресторанчика приходжу зі знайомим з України. Замовляємо салат із помідорів та огірків і сиру сулугуні, баклажани з волоським горіхом, лобіані й хінкалі. У більшості ресторанів найменше можна замовити п'ять штук хінкалі. Кухар готує їх при вас. Нарізаний великими шматками лаваш скрізь подають безкоштовно. Вина можна замовити тільки цілий графин – більше ніж на літр. Вирішуємо, що уп'ємося. Господиня за свій рахунок приносить по 100 грамів домашнього, хоче, аби тільки покуштували. За все віддаємо 21,5 ларі – це 103 гривні на наші гроші.
18.02. Після гострих хінкалі хочеться пити. Сиропи улюблених із дитинства смаків "Тархун", "Лимонад"та "Крем-сода" продають на вулицях і в кафе. У закладі на Руставелі беремо по склянці напою за 60 тетрі. На стінах висять портрети винахідника сиропів Митрофана Лагідзе. Жінка наливає з високих скляних конусів. До сиропу додає газовану воду.
– Лагідзе був фармацевтом, – каже супутник, 35-річний Дмитро. – Він експериментував в аптеці з варінням соків із трав і фруктів. Сталін сказав йому винайти напій, смачніший за кока-колу. Його назвали "лимонад". Сиропи були з натуральної сировини. Есенцій майже не використовували. Зараз у пляшках багато підробок лимонаду Лагідзе.
П'ятниця, 9.27. Шлунок вимагає чогось європейського. Єдиний варіант – зайти до "Макдональдзу". Поодиноких клієнтів на касі обслуговує жінка. Решта працівників фаст-фуду готують в автоматі собі каву й теревенять у куточку. Прошу макфіш. На обгортці сандвіча українською написано: "Візьми найкраще!" У крамницях більшість назв соків, шоколаду та горілки українських марок. На базарах із динаміків лунають Потап і Настя Каменських чи гурт "ВІА Гра".
10.39. Біля станції метро "Сангорі" шукаю маршрутку до містечка Сигнахі. Синій бусик від'їздить за годину. Маю час забігти на базар поблизу. Стара грузинка продає спеції з червоних пакетів із написом Nike.
– Візьміть до м'ясних страв, котлет сушений барбарис, а до супів – чебрець, – радить. Коричневою горою лежить сванська сіль. Це звичайна кухонна сіль, перетерта і вистояна з різними прянощами – гострим перцем, кінзою, кропом. Її кладуть практично в усі страви. Поряд у пластикових пляшках з-під кока-коли стоїть домашнє вино і самогонна чача. За півлітра горілки просить 2 ларі – 5,6 гривні.
21.11. "Ті ж мєнє підманула, ті ж мєнє підвела", – співає на всю маршрутку українську народну пісню грузинський поп-гурт. У Сигнахі маємо бути за 2 години. Минаємо села з латаними парканами вздовж дороги. Жінки продають на вулиці чурчхелу. Десерт із горіхів у виноградному соку звисає у кілька рядів брунатними бурульками.
– У нас у селах важко жити, – розповідає водій Заза, 57 років. – Вирощують картоплю і капусту. Молоді тут не знайдеш – усі в столиці. Хто залишиться, то п'є або тиняється вулицями.
Унизу – Алазанська долина.
– А у вас є Долина Закоханих, – Заза мружиться в усмішці й дивиться у вікно. – Знаєте де? У Дніпропетровську. Я там служив. Якби знав, взяв би пляшку домашнього вина для вас. Нічого, зараз заскочу додому й покладу в машину на всяк випадок. Може, назад будете зі мною їхати.
– Чому Сигнахі називають "містом закоханих"? – цікавлюся.
– Влада придумала, щоб туристи їздили. Побудували загс, що працює цілодобово, як приманку. Багато молодят приїздять на медовий місяць. Для них є готелі, ресторанчики. Місто розбудували за останні три-чотири роки. Раніше сюди ніхто не потикався.
15.45. Назад повертаюся бусиком Зази. Він дотримав слова і пригощає літром сухого рожевого вина з винограду сорту цинандалі у зеленій пластиковій пляшці.
19.30. "У нас суцільне безробіття", – каже на терасі хостела, де я зупинилася, його власниця Тетяна. Це крихітна чорнява жінка з сірими очима. Курить цигарку за цигаркою. Вона патологоанатом і професор медицини, викладає в університеті. Ранками бачу її зі шваброю в руках, протирає підлогу в коридорах.
– Грузини дуже ліниві або хочуть одразу багато. Сидітимуть склавши руки й чекатимуть на манну небесну, але не підуть за копійки фізично працювати.
Неділя, 23.00. У цей час можна побачити перукаря за роботою. Відчинені багато дрібних продуктових крамниць.
4 
1
Комментарии