Не скажу, яка частина мого світоосягнення була пов'язана з війною, але багатьох ветеранів я встиг розчути. З деким і випити. Переважно мирно й душевно, лише раз виник напряг. Колишній авіамеханік, захмелівши, втупився в стіл. "Я, вобщє-то, трохи того. Тобі хіба ніхто не казав?" Ніхто, я в тій хаті випадково опинився. На столі лежав ножака. "Я красний партізан, і таких як ти, рубав так і отак!" – міцненький дід зобразив порожньою рукою шабельні змахи. Ну, потім відтанув. Все обійшлося.
Їх уже нікого нема, і самому ті часи видаються мезозоєм. На межі тисячоліть я ще сперечався про День Перемоги, але не дуже впевнено, за інерцією. "В такому разі – кого ми, українці, перемогли? – запитувала дама-історик, з переблиском у фемінізм. – І яка нам користь з тої перемоги?" Та й справді, які ж наші, що перемога, що війна, про що ви, жодної ж народної пісні, тоді як, з іншого боку, ех, лента за лентою… Треба відходити від колишніх кліше, шановний!..
Зрештою, хто ж проти. Хоча мені все одно близькі люди з фото й кінохроніки в якось по-рідному вилинялих гімнастерках, худощокі, темноликі. Дещо наївні й світлі, як не дивно. Пізніше такі чомусь траплялися все рідше. Порівняйте з фізіями хвацьких 1990-х чи "нульових" і погодитеся зі мною. Серед тих чорно-білих облич кожне третє – українське. Шість мільйонів українців воювали в діючій армії. Раніше на цьому, ясен май, не акцентували. Радянський народ, зрозуміло.
Де ніхто ні в кого не питав, е-е, всє дружно, за однім столом. І укрАінскіє пєлі, да… Хоча при тому тріумфувала таки "сіла русского оружія", і саме "русская слава всє тропінкі прошла".
В нинішній Росії з тропінок вона вийшла на магістраль. "Перемогли б і без вас" – як висловився тамтешній президент. Отож, їм тріумф, "вікно побєди", котре відстоялося у кров Господню, якщо вірити плямистому борсуку Проханову. А Україні – порожній рукав, як писав поет. Дірка в повітрі й порожнеча в історії. Хоч піднімайтеся в атаку, як комбат Єременко із знаменитого фото, хоч чіпляйте прапори на Рейхстаг, як лейтенант Берест, чи на Бранденбурзькі ворота, як односелець мого діда Павло Волик. "Вас нє било", – кажуть від кремлівських звізд. "І не могло бути, – додає переумнячена дама з іншого боку порожнечі. – Ми всім кутком були тоді у схроні".
Як на мене, наглухо відмовитися від українського, хай і по радянський бік, героїзму, зосередившись хіба на індивідуальній журбі – це продовжувати попередню історичну невписаність. Можуть дати гвинтівку на п'ятьох і послати форсувати Дніпро. А захочуть, через роки скажуть, що українці звільняли Освенцім, позаяк фронт звався Українським. Руки у всіх розв'язані, адже ми тут не стояли.
Це ніякі не "східняцькі" емоції. Навпаки, раціональний підхід, у дусі прагматичного світу. Незглибимі українські страждання, як і неміряні жертовності – наш ресурс. Як їх капіталізувати і в що – хай міркують ідеологи. Батьки нації. Інститут нацпам'яті, разом із дружиною президента. Але вважати, що нічого не було, – це десь так, як і робити вигляд, буцімто в нас із росіянами була одна й та ж війна.
Пом'янути ж усіх можна й 8-го, так, чому ні. 9-го можна продовжити. Піст під ту пору вже закінчиться
1 
1
Комментарии