Ексклюзиви
Пʼятниця, 17 квітня 2015 12:55
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

89 травня

Не скажу, яка частина мого світоосягнення була пов'язана з війною, але багатьох ветеранів я встиг розчути. З деким і випити. Переважно мирно й душевно, лише раз виник напряг. Колишній авіамеханік, захмелівши, втупився в стіл. "Я, вобщє-то, трохи того. Тобі хіба ніхто не казав?" Ніхто, я в тій хаті випадково опинився. На столі лежав ножака. "Я красний партізан, і таких як ти, рубав так і отак!" – міцненький дід зобразив порожньою рукою шабельні змахи. Ну, потім відтанув. Все обійшлося.

Їх уже нікого нема, і самому ті часи видаються мезозоєм. На межі тисячоліть я ще сперечався про День Перемоги, але не дуже впевнено, за інерцією. "В такому разі – кого ми, українці, перемогли? – запитувала дама-­історик, з переблиском у фемінізм. – І яка нам користь з тої перемоги?" Та й справді, які ж наші, що перемога, що війна, про що ви, жодної ж народної пісні, тоді як, з іншого боку, ех, лента за лентою… Треба відходити від колишніх кліше, шановний!..

Зрештою, хто ж проти. Хоча мені все одно близькі люди з фото й кіно­хроніки в якось по-рідному вилинялих гімнастерках, худощокі, темноликі. Дещо наївні й світлі, як не дивно. Пізніше такі чомусь траплялися все рідше. Порівняйте з фізіями хвацьких 1990-х чи "нульових" і погодитеся зі мною. Серед тих чорно-­білих облич кожне третє – українське. Шість мільйонів українців воювали в діючій армії. ­Раніше на цьому, ясен май, не акцентували. Радянський народ, зрозуміло.

Де ніхто ні в кого не питав, е-е, всє дружно, за однім столом. І укрАінскіє пєлі, да… Хоча при тому тріумфувала таки "сіла русского оружія", і саме "русская слава всє тропінкі прошла".

В нинішній Росії з тропінок вона вийшла на магістраль. "Перемогли б і без вас" – як висловився тамтешній президент. Отож, їм тріумф, "вікно побєди", котре відстоялося у кров Господню, якщо вірити плямистому борсуку Проханову. А Україні – порожній рукав, як писав поет. Дірка в повітрі й порожнеча в історії. Хоч піднімайтеся в атаку, як комбат Єременко із знаменитого фото, хоч чіпляйте прапори на Рейхстаг, як лейтенант Берест, чи на Бранденбурзькі ворота, як односелець мого діда Павло Волик. "Вас нє било", – кажуть від кремлівських звізд. "І не могло бути, – додає переумнячена дама з іншого боку порожнечі. – Ми всім кутком були тоді у схроні".

Як на мене, наглухо відмовитися від українського, хай і по радянський бік, героїзму, зосередившись хіба на індивідуальній журбі – це продовжувати попередню історичну невписаність. Можуть дати гвинтівку на п'ятьох і послати форсувати Дніпро. А захочуть, через роки скажуть, що українці звільняли Освенцім, позаяк фронт звався Українським. Руки у всіх розв'язані, адже ми тут не стояли.

Це ніякі не "східняцькі" емоції. Навпаки, раціональний підхід, у дусі прагматичного світу. Незглибимі українські страждання, як і неміряні жертовності – наш ресурс. Як їх капіталізувати і в що – хай міркують ідеологи. Батьки нації. Інститут нацпам'яті, разом із дружиною президента. Але вважати, що нічого не було, – це десь так, як і робити вигляд, буцімто в нас із росіянами була одна й та ж війна.

Пом'янути ж усіх можна й 8-го, так, чому ні. 9-го можна продовжити. Піст під ту пору вже закінчиться

Зараз ви читаєте новину «89 травня». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода