живу замкнуто. З хати виходжу лише в разі крайньої потреби. У великому місті це було б проблемніше – більше спокус, більше загроз. Живу там, де народився.
Інтернет, соцмережі – майже єдине вікно у світ. Завдяки їм моє усамітнення не перетворюється на ізоляцію.
Не люблю так зване спілкування з природою. Я цілком урбанізована істота, мені комфортніше в чотирьох стінах. Людина на природі – це, як незваний гість, що приходить, куди не кличуть, робить, чого не просять, топчеться по ногах, пхається не у свої справи, лізе до кожного зі своїми проблемами, жере канапки, курить, свинячить, не вміє поводитися і ще хоче там добре почуватися. Це абсурд. Сиди вдома, пий валеріанку, дивись у вікно – от тобі й природа, ось тобі й оздоровлення.
Навчився жити практично без грошей і соціальних стимулів. Раціон – як у ігуани в зоопарку. Розваги – заходиш
у свій внутрішній світ і починаються "американські гірки".
Якщо в людині здатність до творчої праці збігається з умінням заробляти гроші – це завжди викликає в мене респект і легку заздрість. Уміння заробляти – окремий талант, що не залежить від рівня інтелекту, освіти, художньої обдарованості. Я цього таланту позбавлений.
вірші і концертні виступи з "DrumТиАтром" – ось на сьогодні два джерела чи не найбільшої втіхи. І одне, й друге заняття в категоріях молодіжного сленгу можна означити словами "пруха", "тєма", "кач", "двіж", "драйв" і "кайф". Ні одне, ні друге не викликає запитання: "Для чого?" У цьому, мабуть, їхня основна цінність.
Слухаю, дивлюся, читаю тепер украй рідко. Музики-кіно-чтива якщо й потребую, то хіба в гомеопатичних дозах. Більшість мистецького продукту для внутрішніх потреб створюю собі сам.
В аварію недавно потрапив. З машини мало що лишилося. Нас було двоє. І нам – нічого. Страху не було. Спокійно якось минулося. З одного боку, я вже досить давно відчув у собі таку готовність: навіть якби вже в цю секунду довелося прощатися з життям, ну що ж, – в принципі, я готовий. З іншого боку, усвідомлюю, що недарма всі ці "двіжі" в моєму житті відбуваються, не з дурного дива віршики всі ці пишуться – отже, небо ще має на мене якісь свої плани. Смерть поки що може хіба десь танцювати неподалік.
Якщо знаєш, що все правильно робиш, страх зникає. Якщо в пошуках правильних слів я виходжу на правильні рухи – це і є осмислене життя.
Розумієш, що кожне твоє слово біля дитини, кожен твій учинок можуть бути вирішальними для неї. Бо ж не знаєш, що з того заляже у глибинах її пам'яті, як вплине на формування її "я". Це щось дуже крихке, тендітне. З дорослими не надаєш цьому значення. З дітьми усе по-іншому. Мені здається, ми не вміємо з дітьми поводитися. Тому ніяк і не можемо видертися із замкнутого кола наших вічних марнот і драм.
Закохуюсь надто часто, щоб мене можна було назвати однолюбом. Але достатньо надовго, щоб усе ж таки визнати, що я – однолюб. Бо оті "надовго" – це роки, десятиліття. Це як різні життя, і в кожному – лише
одна любов.
Два роки довелося жити в підвалі видавництва. Це таке було повернення в Україну після невдалої еміграції – ні житла, ні роботи, ще й усі документи втратив. Усе довелося починати з нуля, і це коли тобі вже 46! Символічний початок нового життя – третього, чи що, за рахунком. Я їх не особливо фіксую, а так, радше для формальності, вважаю, що тепер воно у мене – четверте.
Жодного дня, жодного досвіду, пережиття не шкодую. Все, що було, – все моє і все пішло на користь. Якби довелося жити ще раз – нічого б не змінював.
Схильність до узалежнень – це генетичне. Не конче мусить бути алкоголь чи наркотики. Можна узалежнитися від роботи, від практик якихось, від власних звичок. Можна – від людини. Що таке закоханість, як не гостра залежність від іншої людини? Навіть симптоми ті самі, що в наркоманів.
Справжні почуття – це коли нема поділу на "брати-віддавати". Усе, що віддаєш, – повертається сторицею. Усе, що береш, – береш на двох.
Різні мови, як і різні лексики, включно зі специфічними та ненормативними, це лише способи різностороннього пізнання світу й реагування на нього. Іноді "низькі" почуття – бридливість, відраза, страх – потребують вишуканих слів і поетизмів. А трапляється, що почуття "високі" – радість, захват, ейфорію – можна повноцінно висловити лише матом чи сленгом.
Більшість своїх книжок не люблю. Любиться, доки пишеться, потім настає пора прощання. Неможливо думати про нову книжку, не розлюбивши чи навіть не зненавидівши попередньої. Кожен письменник – однолюб у певному сенсі.
Я людина цілком марнославна, але практично "безпонтова". Регалії, звання і статуси мене не особливо гріють – достатньо кілька десятків "лайків" під черговим віршиком.
А я що, не графоман? Якщо людина щодня пише і публікує по віршу, то як це називається? Це і є "клінічна графоманія". Інша річ, що я – графоман, який знає багато слів, і вміє їх правильно складати. І такий статус мене цілком задовольняє.
Молюся часто, по-різному і будь-де, якщо є потреба. Як каже старий семінаристський анекдот – невідомо, чи дозволяється курити під час молитви, але ніщо не забороняє молитися під час перекуру.
Я – людина віруюча, навіть конфесії своєї греко-католицької ніколи не міняв ані на буддизм, ані на "Біле братство", ані на атеїзм. Проте релігійність моя цілком індивідуальна, синтетична і синкретична, в жодні схеми не вкладається, хоча, водночас, церковним канонам не суперечить.
Нерелігійних людей не буває. Відчуття Божої присутності закладене в самій структурі людської психіки. Однак предметом цієї релігійності не завжди є Бог. Люди самі вибирають, кого поставити на вівтар у своїй голові. Чи думають, що вибирають. А між тим вільний вибір, у тому числі й персоніфікація об'єкта віри, – єдиний простір, де реалізується свобода людини.
Кожна людина хоче почуватися доброю і хоче добре почуватися. Це все. І це те, що об'єднує всіх, незалежно від раси, статі, віросповідання і рівня IQ. А ще людина потребує сенсовності. Відсутність сенсу – найнестерпніше з відомих мені почуттів. І хоч людина сама здатна генерувати собі сенси, вона не завжди на це спроможна. А от любов дарує відчуття сенсу життя кожному. Тому любити – найсенсовніша річ на світі. І найкраща робота заодно.
Не можу виокремити секс як суто тілесні стосунки в окрему категорію спілкування чоловіка і жінки. Там усе секс – починаючи з елементарних рухів, доторків, запахів, інтонацій, дихання, слів, поглядів, способів побудови спільного простору. А "секс без сексу" буває такий, що ого-го!
Усе, що є в людині, з чого вона створена – все це для задоволення. Тіло, розум, душа – це інструменти для отримання насолоди. І цим треба користатися. Органи треба за призначенням використовувати, інтелект. Ну, і душу – також. Хоча будь-який інструментарій можна вживати і не за призначенням. Ложкою можна мед їсти, а можна землю копати – це вже як кому подобається.
Чоловік і жінка створені одне для одного, щоб дарувати милості й радість.
І дітей народжувати й ростити. Ніби й просто все, а мало кому вдається.
Людина всевладна у своєму приватному світі. А жодного іншого світу, крім оцього свого, індивідуального, інтимного, приватного, у людини й немає. Об'єктивна реальність – лише сума проекцій наших суб'єктивних світів. Тому "наш" спільний зовнішній світ завше залежатиме від того, як кожен із нас дає собі раду зі "своїм" внутрішнім. Отак наша богоподібна всевладність руйнує межі між зовнішнім і внутрішнім, отак ми своїми найпотаємнішими, найінтимнішими думками можемо пересувати галактики чи змінювати соціальний устрій.
Я вже не в тому віці, щоб перейматися долею людства. І ще не в тому, щоби людство переймалося моєю.
Життєве кредо – не робити того, чого не хочеться. Коли ти молодий, то думаєш, що найвище благо – мати можливість робити те, що хочеться. Однак людина рідко знає, чого бажає насправді, і найчастіше розпочинає гонитву за фантомами. А згодом дивишся на гору здобутого-знайденого-зробленого і думаєш: "Ну, і для чого все це?" Принцип "не братися за те, до чого серце не лежить" зрозуміліший і простіший в реалізації. За жодних обставин – ні з обов'язку, ні за гроші, ні вимушено – не роби те, чого не хочеш, і буде тобі щастя.
Справжніх друзів можу полічити на пальцях однієї руки. У цьому переліку нема друзів дитинства. Дитинство – пекло, в якому не буває друзів.
Ніколи не зважився б на самогубство. Життя й без того –
розтягнуте в часі самогубство. Вже що-що, а занапащати тіло, розум і душу людина навчилася перфектно – не бачу сенсу в цій справі ще й поспішати.
Маю намір припинити видавати книжки. Принаймні традиційні, паперові. Набридло мати справу з видавництвами. Спробую робити електронні видання для вільного скачування з інтернету. Є люди, які мають бажання читати мої твори, є самі ці твори, і є інтернет як засіб передачі. Схема проста, дієва і не потребує, на мою думку, жодних додаткових ланок.
5 
1
Комментарии