– Оце трясе! За такі гроші, що сюди вбехкали, я як пір'їнка повинен пролетіть! Два роки в носі проколупалися, а тепер ліплять на скору руку. За добу 4 кілометри ­дороги прокладають. Цю ділянку фури за чотири місяці розіб'ють, – обурюється водій Василь за кілька кілометрів до Борисполя. За два дні до Євро-2012 їдемо мікроавтобусом із Полтавщини в столицю по авто­бану Київ-Харків.

Дві смуги з чотирьох перекрили ще восени 2010-го. Влада обіцяла закінчити роботи до 1 травня 2012-го. Але за два роки майже нічого не змінилося: через кожні 5 кілометрів перекриті дві з чотирьох смуг. ­Посеред поля потрапляємо в затор. Екскаватор перегородив цілу смугу. Рівняють землю на узбіччі.

– Він же створює аварійну ситуацію! Дороги подовбані стоять, а вони земельку по бордюрах рівняють, дятли, – каже водій.

Починається якесь село. Біля відбійника молода жінка з 2-річним хлопчиком чекає, щоб перейти дорогу. Повз неї з інтервалом у кілька секунд проносяться машини.

– От чого не побудувати наземні ­переходи? Закінчать ремонт – тут узагалі літатимуть, а не їздитимуть, – коментує Василь.

Із Борисполя в столицю дорога рівна й гладка, як дзеркало. Біля великого вказівника "Київ" стоїть величезний пластмасовий м'яч – символ Євро. На узбіччях висаджені квіти. Біля станції метро Бориспіль­ська із сірої металевої труби зробили муляж ­футбольних воріт із м'ячем у верхньому лівому куті. Асфальт оздобили зеленим покриттям.

У шкільні роки мій фізрук Віктор ­Іванович любив покритикувати сільських дівчат, які фарбували брудні нігті червоним лаком чи робили зачіску з немитого волосся.

– Хоч ноги грязні, зате губи накрашені, – казав він.

×