- Простувато вони зняли, простувато, - каже батько на десятій хвилині серіалу "Спецназ-2". - І сюжет дуже переробили. Я ж оригінал читав.

Заглядаю до його пакету. Там - десяток недорогих романів про спецназ, кримінальних авторитетів і самотніх супергероїв: "Волчара выходит на свет", "Ментовский крюк", "Круча или Истребитель братвы". Подібними книжками забиті кілька книжкових полиць. А поряд із ними - величезна бібліотека класики. Переважно російської і дозволеної за радянських часів іноземної. Батько збирав її довго, перечитав майже все. Жодної із тих книжок не купував - усі виміняв на макулатуру. Одна нова книжка дорівнювала 20 кілограмам зданого паперу.

До приймального пункту ходив щотижня. Хвалився, що знову надурив приймальника й отримав зайву книжку. Щоб пакунок газет і картону був важчий, папір усередині інколи змочував водою. Або ж клав між сторінок важкий металевий непотріб.

Книжки про спецназ мене страшенно дратують. А ще більше - те, що ними захоплюється мій батько. Довго ламала голову над парадоксом: як людина, що читала класику, підсіла на таке чтиво?

- Ну що ти розумієш! Це ж справжнє життя! - реагує батько на мої зауваження.

На Новий рік подарувала йому кілька справді гарних книжок. Вибирала довго. Врешті взяла "Механічний апельсин" Ентоні Берджеса та "Поштамт" Чарльза Буковскі. Ці романи віддалено перегукуються з тим, що батько читає нині. Теж суворі реалії життя, жорстокість, бруд, бійки, смерті.

×