Бог почує

– Коли дитина щось просить у Бога – її слова летять йому просто у вуха. Бо малеча щиро вірить: Господь почує, – недільного ранку слухаю по радіо проповідь священика й усміхаюся.

Моєму старшому синові Влади­славу 8 років. У 6 почав роздумувати над тим, як погано бути одинаком. Раніше, коли молився, ­голосно просив здоров'я, гарних оцінок у школі. А тут почав щось бурмотіти. Прислухаюся: "Боже, дай мені братика і сестричку".

– Владе, так не можна. Треба просити когось одного. Бог не знає, кого ти більше хочеш, – пояснювала йому.

– А я хочу двох, – затявся малий.

Згодом я завагітніла. А під час планового УЗД ледь не знепритомніла. "Мамочка, у вас двійня буде, вітаю", – засміялася лікарка. А медсестра з радості так сильно сплеснула руками, що обійшлося без нашатирю.

Треба просити когось одного

Моя прабабця по татовій лінії виносила двох дівчаток. Але минуло майже 100 років, більше ніхто з жінок у родині двійні не мав. Чому я? Невже Владові молитви? За деякий час дізналися стать малюків – таки хлопчик і дівчинка.

– А можна, я придумаю імена нашим діткам? Це ж мені їх Бог подарував, – просив Владислав. Двійнята з'явилися на світ за кілька днів після його дня народження.

З малими дітьми важко у квартирі багатоповерхівки. Мріємо про власний будинок, гойдалку на ­подвір'ї.

– Може, намовити Влада, щоб молився про особняк? – хихикає чоловік на слова священика.

– Ей, у мене вже є ­прохання, – ­гукає син із кімнати. – Я он що подумав. Ти, тату, маєш маму, брат – сестричку. А я знову сам. Треба просити ще одного братика.

Влад заливається сміхом. "Жартує," – зітхаємо з полегшенням.

А якщо ні?

×