"Ни пуха, ни пера" и "Тир", "Морской бой" и "Морской патруль", "Авторалли" и "Меткий стрелок", "Лабиринт" и "Подводная лодка", а ще – "Воздушный бой". Ці найпопулярніші в СРСР ігрові автомати в багатьох великих містах, у тому числі Києві, з'явилися 1975 року. А потім і в менших. Гравець кидав у металеву щілину 15-копійчану монету – вартість п'яти склянок квасу – і одержував або 3 хв. гри, або можливість зробити певну кількість "пострілів".
Облаштували спеціальні "зали ігрових автоматів" – літні невеликі павільйони в парках культури або кутки на залізничних вокзалах та в магазинах. А ще – у фойє кінотеатрів. Там здебільшого грали школярі. Брали в батьків 10 коп. "на кіно" і ще 20 – на пломбір у вафельному стаканчику. Цього вистачало на дві гри – 6 хв. азарту важили більше за морозиво з фільмом.
Вважали, що ігрові автомати – радянського виробництва. Та насправді їх "здерли" із західних зразків після того, як 1971-го в Москві відбулася Всесвітня виставка атракціонів та ігрових автоматів. По її завершенні країна-організатор, за правилами, викуповувала виставкові експонати. І радянські військові заводи невдовзі отримали замовлення – розробити їх вітчизняні аналоги, кращі за "капіталістичні". Та все звелося до того, що просто виготовили русифіковані копії автоматів із виставки.
Протягом наступних 10 років випустили понад 70 видів ігрових автоматів "для развлечения, активного отдыха и развития глазомера и реакции у населения". Максимум, що можна було на них виграти, – безкоштовну призову гру. Монети розмінював касир, який сидів поряд за столиком. Кожен автомат приносив близько 350 крб виручки на день – два місячних заробітки кваліфікованого спеціаліста.
За 50 коп. – ціна кілограма сибірських пельменів у картонній упаковці – можна було взяти участь у грошово-речовій лотереї Міністерства фінансів УРСР. Виграти нібито можна було якусь цінну річ, як-от: магнітофон, мотоцикл і навіть "запорожець". Але це офіційно. Насправді ж машина була одна на весь тираж. Ім'я власника газети не повідомляли. Мало хто міг похвалитися, що особисто знає щасливця, який хоча б раз у житті виграв у лотерею не те що машину, а взагалі щось цінне.
На виграш держава витрачала половину виручки від проданих білетів. Але прості радянські громадяни переважно вигравали або мізер – від 1 до 3 крб, або взагалі нічого. Ця ситуація стала настільки типовою, що з неї глузували навіть у кіно. Так, героїня фільму "Москва сльозам не вірить", який вийшов на екрани 1979 року, ділиться з подругою:
– Я вот всегда лотерейный билет покупаю.
– Ну и как, выиграла что-нибудь?
– А как же! Два раза по рублю.
Не дивно, що серед людей склалася думка, ніби білети, на які припадають головні призи, розподіляють серед "своїх".
Держава почала змушувати громадян купувати лотерейні білети. Зокрема, касир, видаючи зарплату, пропонував працівникові взяти кілька карбованців "лотерейками". Уникнути цього, не зіпсувавши стосунків на роботі, було складно. Також білети розповсюджували в установах і на підприємствах профспілкові активісти й комсорги. Щоб чемно відмовити їм, деякі працівники демонстрували "лотерейку", вже одержану на зарплату. А для цього постійно тримали білет у гаманці.
Із часом серед городян поширювали чутки про чоловіка, якому на роботі нав'язали лотерейний білет. А невдовзі виявилося – на той номер припала машина. Сюжет був вигаданий у чиновницьких кабінетах, щоб заохотити людей брати "лотерейки". І завершувався завжди повчальним фіналом:
– А я, дурень, – нібито каявся розчулений щасливчик, – ще й опирався і не хотів брати білет!
Розіграші грошово-речової лотереї відбувалися щомісяця. Номери й серії виграшних білетів не лише вивішували в ощадних касах, де щасливці могли одержати грошові виграші, а й друкували в газетах. Це щоб усі итачі переконалися: переможці є, їх чимало. Речові призи видавали в магазині, на який указувала дирекція лотерей залежно від типу виграшу й місця проживання людини. Якщо випадав "гостродефіцитний" товар – пральна машина, стереомагнітофон, холодильник, пилосос тощо, – власник білета охоче забирав його. А коли речовим призом виявлявся непотріб, який і без лотереї ніхто в магазині не купував, – обирали грошовий еквівалент виграної речі.
На власників білетів зі значним виграшем полювали ті, хто мали солідні нелегальні заробітки. Наприклад, стоматологи, які приймали пацієнтів удома. Ювеліри, що виконували приватні замовлення. Провідники поїздів міжнародного сполучення – вони везли з-за кордону "шмотки" на продаж. Або ж звичайні фарцовщики. Їм потрібно було легалізувати доходи. Тож переможцеві в лотерею пропонували взаємовигідну оборудку: вони викуповують виграшний білет за вартістю офіційного виграшу плюс значну доплату. Тепер "підпільний мільйонер" міг легко пояснити, за які такі доходи він купається в розкоші.
"Спортлото" – числова альтернативна до класичних лотерей – з'явилося 1970 року. Купуєш у газетному чи спеціалізованому кіоску за 30 коп. бланк із трьома частинами – "А", "Б" і "В". Закреслюєш на частині "А" на власний розсуд шість клітинок із 49. Дублюєш те саме на інших двох частинах. Частину "А" залишаєш собі, а "Б" і "В" відрізаєш і кидаєш у спеціальну скриньку "Спортлото". Визначення переможних номерів транслюють щосереди по телевізору в перерві футбольного матчу – на всесоюзному Центральному каналі у прямому ефірі відкрили спеціальну передачу з ведучою Тетяною Малишевою. Під мелодію обертається скляний барабан, звідти в спеціальний жолоб автоматично вистрибують одна за одною кульки з виграшними номерами. Шість кульок – шість номерів. Усе чесно, прозоро, жодних маніпуляцій.
Якщо хоча б три номери, закреслені гравцем, збіглися з виграшними, людина одержує гроші. Що більше номерів співпало, то більша винагорода. Виграш за три або чотири "правильні" номери видавали протягом місяця в ощадкасі. Але лише в тому місті, де були опущені в скриньку "Спортлото" частини "Б" і "В". Власник картки з п'ятьма або шістьма вгаданими номерами мусив особисто прибути до зонального управління "Спортлото" – воно було одне на кілька областей. Якщо не встиг у відведений місячний термін, претензії не приймалися.
Перший розіграш "Спортлото" відбувся 20 жовтня 1970 року. Його тріумфаторкою стала москвичка Любов Морозова. У неї збіглися всі номери, і вона виграла 5 тис. крб – вартість кооперативної квартири.
Гравцям імпонувало, що вони самі обирають щасливі числа. Тобто, фактично, роблять ставки, а не просто одержують лотерейний білет із наперед визначеними номером і серією. Тож нова азартна гра викликала надзвичайний інтерес. Багато хто, особливо фахові математики, кинулися "науково" прогнозувати переможні номери наступного розіграшу "Спортлото". Біля кіосків, які торгували картками, стояли люди з блокнотами й переписували щасливі цифри попередніх тиражів, щоб установити закономірність. До розрахунків підключили теорію ймовірності, обчислювальні машини. Азарт підживлювали чутки, ніби хтось вивів алгоритм заповнення карток "Спортлото" і тепер більш-менш регулярно одержує виграші.
Замітки з аналізом різних стратегій гри й порадами почали друкувати в газетах. А популярний місячник "Наука и жизнь" подав у №1 за 1980 рік цілу статтю "Психология спортлото". У ній радили грати "проти натовпу" – обирати номери так, як навряд це зробив би пересічний гравець. Наприклад, усі номери, що стоять у бланку в один рядок. Або по діагоналі. Та згодом інтерес до "Спортлото" почав згасати: шукачі виграшних стратегій так нічого й не вигадали, а значні призи траплялися рідко.
Щоб заохотити людей, держава замовила популярному кінорежисеру Леонідові Гайдаю, який уславився кінокомедіями "Діамантова рука" й "Кавказька полонянка", розпропагувати гру "Спортлото". 1982-го на екрани кінотеатрів вийшла його стрічка "Спортлото-82". Вона стала чемпіоном прокату року – її подивилися понад 55 млн глядачів. Фільм збільшив продаж білетів, та тільки на короткий час.
1986-го "по многочисленным просьбам трудящихся" систему "6 з 49" замінили на іншу – "6 з 45". Пояснили: це збільшує ймовірність виграшу на третину. Але "золоту пору" популярної радянської гри повернути не вдалося. Тому 1987-го почали розкручувати нову державну лотерею – "Спортпрогноз". Вона стала першим офіційно дозволеним у Радянському Союзі спортивним тоталізатором. Із 13 запропонованих подій (здебільшого – футбольних матчів) гравець мусив угадати результати щонайменше 11.
За два роки "Спортлото" і "Спортпрогноз" поступилися місцем павільйонам "Фортуна" з іспанськими ігровими автоматами, так званими "однорукими бандитами". Кидаєш 20 коп., і вже за кілька хвилин, не очікуючи ніяких розіграшів, можеш стати власником купи грошей. Чимало азартних людей "підсіли" на прагнення зірвати джек-пот. То був початок нової масової хвороби – ігроманії
Перекладач Микола Лукаш "забивав козла" на карбованець
Казино в СРСР були заборонені. Будь-які азартні ігри на гроші – також. Це вважалося "нетрудовими доходами". Але заборону порушували в самому центрі столиці УРСР – у парку Тараса Шевченка, ще й на очах у публіки. Там на лавах щовечора в теплу пору збиралися шахісти. Грали "по рублю".
На гроші грали й у доміно, в іншому київському парку – на схилах Дніпра. Це називалося "забивати козла". Одним із таких азартних гравців був перекладач Микола Лукаш. Він у березні 1973 року вступився за ув'язненого Івана Дзюбу й запропонував, щоб замість Дзюби посадили його, Лукаша. Адже він цілком поділяє погляди в'язня. Миколу Олексійовича відлучили від літературного процесу, заборонили друкуватися. "Позбавлений літературного заробітку, щоб не вмерти з голоду в часи застійно-застільні, він змушений був удатися до дуже незвичного в середовищі літераторів способу заробітку, – згадував письменник Євген Гуцало, сусід Лукаша. – Спершу я про це почув від інших, а потім і від нього самого. Микола Лукаш тоді досить часто ходив у парк на дніпровських схилах, де, як він казав, збиралися "козловоди". Себто переважно пенсіонери, які, маючи море вільного часу, "забивали козла" в доміно. Грали тут і на гроші. Отож наш блискучий перекладач, рідкісний поліглот разом з ними також "забивав козла", маючи такий-сякий карбованець".
На виграний карбованець у ті часи можна було харчуватися день.
Парі на гроші шулери називали "мазою"
Наприкінці 1940-х у Києві азартні пристрасті оберталися навколо Будинку офіцерів – там були найкращі в місті більярдні столи. Гардеробники пускали "покатать шары" й цивільних, які віддячували "полтинником на фарт". У більярд грали на гроші – неофіційно, звісно. "Ставили" по 50 крб – стільки ж на ринку коштував 1 кг м'яса. Найсміливіші піднімали ставку до 100 крб. Щойно завершувалася партія, чувся хрускіт банкнот – бралися до розрахунку. Переможець міг виграти до 500 крб. Цього вистачало на скромний чоловічий костюм чи на дві пари туфель.
Згодом більярдні павільйони відкрили також у міських парках. Там збиралася різна публіка – і гравці-аматори, і професійні "катали" – шулери, і глядачі. Біля зелених столів траплялися люди заможні: стоматологи й гінекологи, ювеліри, "цеховики" – власники підпільних бізнесів із пошиття одягу. А навколо крутилися ті, хто заробляли на недосвідченості новачків. От до чоловіка, який щойно програв у більярд, підходив такий собі коротун років 50, напідпитку.
– Ты, браток, сегодня на сколько влетел? – співчутливо цікавився. – На пару штук? Хочешь 500 отбить? Давай, кто быстрее до трамвайной остановки добежит!
Новачок, зваживши на живіт того дядечка, ще й відчутну задишку, згоджувався. І "влітав" на останні гроші – його суперник до війни був призером Спартакіади народів СРСР з бігу на короткі дистанції.
Але частіше пропонували укласти парі – "мазу", по-тодішньому. На що укладали? А на що завгодно. Чи піде завтра дощ або чи заб'є київський форвард Андрій Зазроєв гол у матчі з московськими одноклубниками.
Одного разу, на початку 1950-х, зробили "ставку" на номери машин, які проїдуть о певній годині вулицею Кірова, нині Грушевського. "Мазильщики" – чолов'яга в кашкеті з "Біломором" у зубах і кандидат наук, щойно призначений доцентом одного з київських вузів. У "залік" ішли перші 100 автівок, які проїхали по Кірова від моменту, коли сперечальники вийшли "на справу". О певній годині стали біля Будинку офіцерів і почали рахувати номерні знаки. "Біломорщик" узяв собі номери, що закінчуються на парну цифру, а доцент – непарну. Ставка за кожний виграшний номер – 100 крб. У ті часи – до грошової реформи 1961-го – 1 кг білого хліба коштував 3 крб, метр вовняної тканини – 113, а досвідчений інженер заробляв на місяць 1300 крб. Отже, якщо парних номерів машин виявиться, наприклад, 60, а непарних – 40, то переможець виграє різницю – 20 номерів. По 100 крб за кожний – виграш сягне 2 тис.
На здоровий глузд, кількість парних і непарних номерів автівок мала бути приблизно однаковою, різниця не повинна була перевищити три-п'ять чисел. Тобто йшлося про чистий фарт, а програш у разі невезіння – не такий уже й великий. Та результат "мази" виявився несподіваним: 90 проти 10. Доцент заборгував 8 тис. крб – суму нереальну. Майже стільки коштував автомобіль "москвич". Віддавав борг протягом п'яти років. І лише потім довідався, що його суперник домовився з водіями кількох машин з "потрібними" номерами, і вони слухняно їздили по Кірова. Далі вулицею Жовтневої революції – нинішньою Інститутською – поверталися назад і знову проїжджали повз учасників парі. Випадкові ж машини на результат не могли вплинути: надто мало автівок було в тогочасній столиці УРСР.
500000000000 Карбованців принесла державі лотерея "Спортлото" протягом 1970–1990 років, за приблизними підрахунками
8 
35413
Комментарии