- Піч у хаті - як мати у сім'ї. От зараз викидають печі з хат, і голо якось у них зразу стає. Ти ж до котла чи газового конвектора не притулишся, не сядеш на нього. А піч тобі всі радикуліти й простуди повилічує, - переконана 62-річна Надія Колісниченко з села Красне Білоцерківського району на Київщині. - І ще: ваш київський хліб хороший і смачний, а з моєї печі, та на дубовому листі - таки добріший.
Українська піч годувала, гріла й лікувала. Спали і на ній, і коло неї - на припічку, лежанці або полу - дошках, приладнаних від печі до стіни. До печі ставилися, як до святині - такого собі хатнього вівтаря. Біля неї не сварилися й не лаялися:
- Сказав би я тобі, дак піч у хаті, - відповідали зазвичай.
Піч колупала дівчина під час сватання - зверталася по опіку до душ померлих предків, бо вони нібито живуть саме там - під піччю. Її сприймали майже як живу. "Піч наша регоче, короваю хоче", - приспівували жінки, саджаючи в неї весільний хліб.
Господиня пильнувала, щоб заслінка печі була завжди закритою, - "щоб вороги по селу рота не розкривали". Підбілювала піч щосуботи, а на ніч залишала в ній горнятко з водою й поліно - "щоб печі було що їсти й пити".
Щоб дитина росла здоровою та заможною, її після хрещення клали на піч на кожух. Хворе на рахіт немовля на хлібній лопаті тричі засовували в теплу піч - "перепікали". Бо вірили, що піч і пов'язане з нею начиння не лише забезпечували добробут, а й відводили зло, очищали. Тому, щоб блискавка не запалила хату, в піч кидали освячену вербу. А щоб відвести градову хмару, на двір викидали навхрест рогача й хлібну лопату, що стояли в кутку коло печі.
Раз на рік піч мусила мати відпочинок. Під старий Новий рік, як приготували кутю на Щедрий вечір, у печі цілу добу не готували й не розпалювали. Навіть сидіти на ній не можна було, не те що спати. Бо цієї ночі - між Маланкою й Василем - піч заміж виходить, тож їй буде тяжко танцювати.
5 
1
Комментарии