Як у серіалі

"Маріє, негайно відчиняй двері, бо я зараз їх виламаю!" – чую, сидячи на лавці в столичному парку Шевченка. Спершу не розумію, звідки йде звук.

"Нізащо! Ти мене вб'єш, – реве у відповідь захриплий жіночий голос.

"Так, уб'ю!"

Обертаю голову. Бачу – позаду мене відпочивають четверо. Ідеальна українська сім'я: два хлопчики дошкільного віку колупаються палицями у траві, чоловік, на вигляд років 35, у джинсах і білій футболці з горла п'є квас, біля нього залипла у смартфон жінка у синьому платті. У неї скручене в "дульку" волосся й тонкі вищипані брови. Дивиться мелодраму.

– Коханий, дай мені платочка, – просить.

Він дістає з кишені штанів зім'яту хустинку. Цілує дружину в щічку і знову прикладається до пляшки. "Маріє, я рахую до трьох", – історія в серіалі наближається до кульмінації.

Тим часом діти починають вовтузитись. Старший набирає біля клумби жменю піску й кидає меншому в очі. Той закриває обличчя долонями, падає животом на траву і заходиться плачем.

– Костя, розберися з малими. Не чуєш, що плачуть? Їй-богу, стидно, – каже жінка, не відводячи очей від екрана.

Чоловік не поспішає реагувати. Вона не витримує і штовхає його ліктем. Квас Кості ллється на штани.

– Твою ж мать, – він кидає недопиту пляшку в смітник і прямує до сина. – Я сказав тихо! Якого чорта ти кричиш на весь парк. Ану, будь мужиком!

– Я ж тобі казала, – трясе губою жінка, – так не можна казати дитині! Я читала на сайті.

– Який на х…й сайт?! Іра, ти півгодини не можеш дітей успокоїти!

– Все, ідемо додому! Тут люди скрізь дивляться. Мені стидно.

Іра хапає за руку сина і пакує речі.

За 5 хвилин знайомі силуети плетуться дорогою до зупинки. На лавці помічаю забутий телефон. Кіно там продовжу­ється. Ставлю на паузу: коханці застигли в пристрасному поцілунку.

– Дякую дуже, – каже Іра, коли повертаю їй ґаджет. Тримає чоловіка за руку, гладить по спині. Краєм ока заглядає в екран:

– Кошмар, після всього, що було, – помирилися

×