Моє знайомство з будапештським метро починається зі станції "Кобанья-Кішпешт", що на синій гілці – одній із трьох. Сюди приїжджає прямий автобус з аеропорту імені Ференца Ліста. Турнікетів при вході немає – квитки перевіряють двоє на вигляд не зовсім тверезих чоловіків у яскравих "спецівках". З товаришем-киянином сідаємо в пошарпаний вагон, розписаний графіті. Поїзд голосно скрипить, всередині тхне мишами.

Нам потрібно їхати до станції "Кальвін тер", що майже в центрі угорської столиці. Списуємося по телефону з хлопцем, який погодився прийняти нас на ніч. "Метро зараз не ходить. Сідайте в автобус і їдьте до "Кальвін тер", – відписує.

Виявляється, поїзд їде тільки чотири станції – далі проводять ремонт. Весь натовп виходить нагору й сідає в автобус з літерою "М". Темними завулками проїжджаємо решту шляху.

– Метро старе, тому періодично частину ліній закривають, – пояснює наш новий знайомий. – Більшість вагонів – це б/у з Москви, виготовлені ще в 1970-х на Митищинському заводі. Планують добудовувати ще дві гілки, але краще б купили нові вагони й відремонтували станції.

Наступного дня за його порадою їдемо до станції "Хошок тере" на жовтій гілці. Це – найстаріша ділянка метро в континентальній Європі, відкрита 1896 року. Колорит Австро-Угорської імперії тут досі бережуть. Усі платформи втричі вужчі за сучасні, тому й поїзди їздять маленькі, з чотирьох коротеньких вагонів. Стіни станцій викладені білими кахлями. Таблички оформлені в стилі ар-деко. Фотографую кожну зупинку. Мій товариш дивиться на все це скептично:

– Хрень это всё. На синей ­ветке хотя бы советские вагоны ­ездят. А здесь за 100 лет ничего не поменя­лось.

Щодо червоної гілки – "найкультурнішої" – ми одностайні: нічим не зачіпає.

×